Читати книгу - "Бурелов"

Обличчя відступали. Вони глузували, скажено жестикулювали і висолоплювали язики.

— Трохи побути? Я тут ні за що не залишуся! — скрикнув він.

— … не залишуся…

— Згиньте, кому я кажу, — горлав Живчик. — Гетьте!

— … гетьте…

І вони згинули. Нараз до Живчика дійшло, що він дивиться у стурбовані очі Професора Світлознавства, чиї вузлуваті пальці цупко тримали його за плечі.

— Ти мене чуєш, Живчику? — кричав Професор. — Живчику!

— Атож, — відповів він. — Я вас чую… Ох, Професоре, — запхикав він, — якщо я чимхутчій не виблукаю із Присмеркового лісу, зоставатись мені тут навік. — Він міцніше стис меча залізною рукавицею і грізно замахав ним у повітрі. — Дозорцю! Стоупе! Вевеко! Де ви?

Виляски від його слів поволі згасли вдалині. Живчик похнюпив голову. Все безнадійно. Все… а втім, постривайте. Він нахилив голову набік.

— Що там таке? — запитав Професор.

— Тс-с-с-с! — прошипів Живчик і заплющився, весь обертаючись на слух. І ось — знову. Товстий і жалісний — ледь чутний, але, безперечно, Вевечин вітальний гук, що його блукай-бурмило виводив йодлем, мов який альпійський горянин.

Ще дитиною Живчик часто дослухався в ліжку, як ці дебеленні самітники перегукуються між собою через огром Темнолісу. У Присмерковому лісі, наскільки він знав, не було жодного блукай-бурмила — окрім одного.

— Вевеко! — заволав він і щонайстаранніше проспівав у відповідь: — Ва-а-а!

— Ва-а-а-а-а! — відгукнувся альбінос, тепер уже десь ближче.

Міцно стискаючи меча — про всяк випадок — Живчик пустився бігти.

— Ве-ве! — збуджено гукав він.

— Ве-ве! — знов, уже зовсім близько, озвався голос. А ще за мить почувся тріскіт, наче там ламалося і відчахувалося гілля, і назустріч йому гунув, крушачи тіняві дерева, сам Вевека, гігантський блукай-бурмило із породи альбіносів.

— Вевека! — вигукнув Живчик.

— Жи-ве-чик! — заревів блукай-бурмило, і друзі палко стисли одне одного в обіймах.

— Я потерпав, що вже ніколи не побачу тебе знов, — озвався нарешті Живчик, відриваючись од пелехатого. І враз до нього дійшло, що вони не самі. Достоту, як його самого супроводив Професор Світлознавства, так само решта членів екіпажу супроводила Вевеку. Живчик утер сльози і заусміхався до кола радісних облич.

— Тем, — промовив він. — Дозорець. Стоуп. Камінний Штурман — яке це щастя — бачити вас усіх!

— І мені від серця відлягло, коли я побачив, що ти цілий теж, паничу Живчику, — відповів Тем Човновод. Він помовчав. — Я… цебто ми… сподівалися зустріти разом з тобою і капітана.

Живчик похитав головою.

— Захмарний Вовк відмовився покинути «Бурелов», — сказав він. — Коли я бачив його востаннє, корабель уже знову слухався стерна, і він скерував його в саме серце Великої бурі.

— Добрий старий друзяка, капітан Захмарний Вовк, — розчулився Тем Човновод. — Найвідважніший небесний пірат, якого я будь-коли зустрічав, і це не гучні слова. Не за великий час він нас віднайде, ось побачите.

Живчик кивнув головою, але промовчав. Не на часі було згадувати, що він бачив кульову блискавку з небесним кораблем усередині, а тоді її вибух. Який сенс позбавляти надії небесних піратів? З другого боку, чекати десь тут, поки вернеться Захмарний Вовк, могло виявитися фатальним. І тут на допомогу прийшов Професор Світлознавства.

— Нам усім треба чимхутчій звідси вибиратися, — заявив він.

Небесні пірати повернулися до нього.

— Без капітана? — вжахнувся Тем.

— Нам зовсім ніяк дізнатися, де він, — відповів Професор. — І на час його відсутності я пропоную обрати нового капітана. Когось, кому ми всі присягнемо на вірність і хто виведе нас із Присмеркового лісу.

Тем незграбно зачовгав ногою.

— І хто ж це такий? — хрипко запитав він.

— Живчик, — відповів Професор. — Хто ж як не він? Син колишнього капітана і його наступник…

Небесні пірати пороззявляли роти з подиву. Тем Човновод недовірливо похитав головою.

— Син і наступник? — вигукнув він. — Хто? Юний Живчик? Бридня якась, далебі!

— Ви берете під сумнів мої слова? — настовбурчився Професор Світлознавства.

— Ні… Так… Я маю на увазі… — забелькотів Тем.

— Квінтиніус… тобто Захмарний Вовк розповідав мені про це сам, — сказав Професор. — Ось чому він замірявся зоставити парубійка у Нижньому місті. Задля його безпеки.

Тем присвиснув.

— Пам’ятаю, капітан розповідав про дитину, яку йому привела пані Маріс, — похвалився він. — Вони не мали іншої ради, як полишити немовля напризволяще у Темнолісі…

Він повернувся до Живчика.

— Цією дитиною був я, — кивнув головою той.

Якусь мить у Темових очах малювалася розгубленість. Потім він рвучко вихопив меча, скинув його високо вгору і впав на коліно.

— Тобі, о капітане Живчику, синові Захмарного Вовка, я присягаю своїм життям.

Дивлячись на нього, Дозорець, Стоуп Рипуча Щелепа та Камінний Штурман, повклякали і собі. Щоки Живчикові палали. Усе сталося так навально. Бути капітаном небесних піратів — і навіть не мати небесного корабля! А проте, вірний звичаєві, він видобув меча і почережно схрестив його з піднесеними мечами небесних піратів.

— А я тобі, — примовляв він. — А я тобі.

Небесні пірати позастромлювали мечі назад у піхви, попідводили голови і зикнули:

— Чекаємо на ваші накази, капітане Живчику!

— Авжеж, звичайно, я… — Живчик затнувся.

Його обличчя спаленіло ще дужче.

— Є тут одна цікава зірка, — встряв Професор Світлознавства. — Східна зоря. Вона не тільки світить, ніби прицвяхована посеред рухомих сузір’їв, а й така яскрава, що її видно уже в сутінках. — Він зігнув коліна і натужно закотивши очі під лоба, глянув на небо. — Онде, — показав він. — Ондечки вона.

Небесні пірати дружно повернулися і простежили за його рукою. Кожен відшукав очима Східну зорю, що лагідно мерехтіла в золотавому сяйві. Живчик кивнув головою. Настав час брати на себе провід, довірений йому.

— Якщо ми йтимемо на зорю, — звернувся він до піратів, — то ніколи не збочимо. Рано чи пізно ми дістанемося узлісся. Чи підете ви зі мною?

— Слухаємося, капітане, — відказали вони, — Ми з вами!

— Тоді гайда, — скомандував Живчик. — Професоре, ви йдете поруч зі мною. Вевеко, ти будеш останній у хвості. Пильнуй, щоб ніхто не відбився і не збочив