Читати книгу - "Чорне Сонце"

що це ніяка не ворона. – Воно ж іще пташеня, вважай пуцьвірінок…

– Ну, може, не ворона, – поступається Джус, – а кібець маленький.

– Який там кібець!

– Я ж кажу, молоденький кібчик.

І тут Колько помічає, як жадібно звузилися Джусові очі. Він схилився над птахом і помацав його за лапки.

– Нічогенькі пазурі… А знаєш, у Лисянці… ну, знаєш, мабуть, що кібець – хижак, еге? Так от, у Лисянці приймають кібцеві лапки… по п’ятдесят копійок.

– Ти що, здурів? – вигукнув Колько, аж крук з переляку стрепенувся і заковзав на крилах.

– Чого ти? Хіба я що, кажу, як є.

– А до чого тут кібець?

– Це я так… щоб ти знав.

– Ходімо звідси, нехай не лякається.

– Хіба він розбирає людську мову?

– Він боїться голосу, – каже Колько і легенько підштовхує Джуса до дверей.

– Он як. Ну, ти приходь по живицю. Мені не шкода.

Джус чимчикує додому і, видно, таки повірив, що це крук, бо за гроші – ні слова.

А Колько тим часом біжить до хати з бляшанкою, щоб батька порадувати, і на порозі стрічається з матір’ю. Вона сердита. «Щоб і духу тут твого не було!» – гукнула і ніби й не помітила Колька, пішла собі надвір, високо закинувши голову.

Він боязко переступив поріг, дивиться – а батько скрипку ховає у продовгуватий потертий чемоданчик, пальці йому тремтять – такі жовті, а нігті немов синькою підсинені, й очі так само жовті, і від того погляд у батька гарячий, аж пече. Глянув на Колька, побачив бляшаночку з живицею у його руках і всміхнувся – та так гірко, що Колькові лице зашкарубло, і він не зміг усміхнутися до батька, лиш дивився на нього незрушно, й очі Колькові важчали, важчали… Тоді батько підійшов до нього, погладив по голові – рука легенька така, немов вітерець скуйовдив чуприну, і не сказав, а зітхнув словами: «Хороший ти хлопчик ростеш… Хороший». Потім узяв чемоданчика зі скрипкою і мовчки пішов із хати. Колько подумав, що більше його не побачить. І вискочив услід за поріг:

– Тату, куди ви?

– У Мизинівку.

– Не йдіть!

– Треба, синку.

– Ви більше не прийдете. Я знаю!

– Прийду.

– Не брешіть, тату! – раптом закричав Колько, підбіг до нього і вхопився за потертий чемоданчик. – А скрипку навіщо взяли?

– Мене довго не буде. А ти будь розумненьким. Та крука гляди, чуєш? Щоб коли я повернуся, то з ним усе добре було.

– Я проведу вас, – сказав Колько.

Батько пішов не до шляху, а попрошкував у Мизинівку пішки, через поле, і дорогою Колько дивувася, чого це він рушив пішака, як йому так важко: пройде трохи і пристоює, поклавши на груди руку. То було все щось розказує, а це мовчить і пече Колька очима. Або й зовсім одведе їх убік і тільки зітхає. А як показався попереду ліс, то сказав, щоб Колько вертався додому, бо мати не знатиме, де він подівся, і знову сваритиме. Колькові було все одно, нехай свариться, як така злюща, що батько ось надовго іде від них, а вона здиміла з дому. Однак вернутись вернувся, бо йому важко було від батькового мовчання… «Глядіть же, довго там не баріться», – сказав і побіг додому, та все озирався, озирався, аж поки батька не приховав ліс, такий темний оддалеки, що Колькові здалося, ніби в ньому настала вже ніч. А до ночі ж іще було далеченько, у небі висіло біле сонце, Колько глянув на нього й заплющився – в очах стало червоно, гаряче. Так він ще трохи постояв, потім щодуху помчав на тополю, що височіла на їхньому подвір’ї. Він би, може, й не поспішав додому, аби не крук. А так – прибіг й відразу в повітку.

Птах уже й не сидів, а лежав з розгорнутими крилами, припавши грудьми до дна ящика. Видно було, що пшона і води він не торкався. Колько схилився над ним, легенько погладив пальцем сірого дзьоба, але крук навіть не розплющив очей, тільки ледь-ледь ворухнув зморщеними повіками.

«Дурненький мій, – заговорив Колько, – тебе що, як маленьку дитину, тре’ годувати, га? Чи ти захлянути хочеш?» Він розтулив крукові дзьоба, узяв пучку колючих пшонин і вкинув йому в рот. Але крук не ковтав пшона, і навіть коли Колько линув йому з мисочки води, то вона не потекла в червоне птахове горло, а вихлюпнулась назад разом з дрібними зернятками. І тоді Колько зрозумів, що тут щось не те, десь тут коло крука ходить якась біда, і він почув навіть її дихання – холодне та вогке, немов із льоху війнуло. Треба у когось питати поради – і хто б це йому підказав, як воно й що. Може, цьому птахові їсти щось інше треба давати, але ж диви – і води не п’є, а вода для всіх однакова. Ні, Колько таки піде узавтра й про все розпитає, він уже знає, до кого треба йти, авжеж, до Кіндрата Павловича, до того вчителя, що старшокласникам зоологію читає. О, той про всяких птахів і звірів що хоч скаже, ще краще за лікаря. Колько бачив у школі кімнату Кіндрата Павловича, то там яких тільки пташок немає! Синиці, дятли, ворони, і навіть орел один є, невеличкий, правда, сірий степовий орел, але ж є. Очі в нього блискучі, немов ґудзики, бо неживий той орел, як і всі пташки, що там є; Кіндрат Павлович опудала з них поробив, але такі ловкі, що куди там! – геть як живі стоять, по очах тільки й видно, що мертві. І то Кіндрат Павлович указочкою тикає на тих пташок і старшокласникам все чисто розказує про них: що яка їсть, де живе, які яєчка несе… та чого він тільки не знає, цей Кіндрат Павлович.

«Він пораїть мені що й до чого», – думав Колько, уже лежачи в ліжку, і все вище натягував на себе ковдру, бо щось не міг зігрітися, так наче ота біда, що ходила коло крука, дихала холодом і на нього. І тільки-но заснув, як відразу вродилося небо над Кольком, та таке темне, захмарене, а в ньому ширяв велетенський чорний птах і все кружляв над селом та зирив скляним оком на їхню повітку. Чи не батько малого крученяти шукав своє дитя, щоб забрати в далекі краї?

Прокинувся він рано-ранесенько, ще, мабуть, ніколи так рано не прокидався, і мерщій побіг у повітку. Глядь – а він, крук, лежить уже на боку, підібгавши під себе лапки, й не ворухнеться; очі склеплені