Читати книгу - "Чорне Сонце"

жовтими повіками, наче хто воском їх заліпив, – і збагнув тоді Колько, що вони вже ніколи не розплющаться, і кинувся до птаха, пальцями його торкнув, щоб сказати собі: «Брехня!» – але крук був холодний і закоцюблий, немов цілу ніч на морозі пролежав. Колько злякано сіпнув рукою назад, однак холод так і лишився у пучках.

Він не пам’ятає, що з ним далі було, не пам’ятає, як вискочив із повітки і щось закричав до неба – не кричав, а клекотав по-пташиному, а потім сто разів казав сам до себе: «Брехня, брехня…» – і сміявся, та то йому тільки здавалося, що сміється, який же то сміх, як сльози котилися з Колькових очей, а він усе повторював: «Брехня, брехня», аж поки знеміг од розпачливих зойків – і затих.

– Занеси закопай його, – сказала мати. – І не мороч нікому голову.

Колько мовчав.

– Я ще зразу побачила, що воно слабе і не житиме. Напоумив же він тебе, щоб до хати тягти всяку нечисть.

– Це ви, ви винні! – зірвався на крик Колько. – Він через вас пішов! Він би знав, що робити.

– Дурненький, – одказала мати. – Знайшов, за чим побиватися.

– Дурненький, а крука не закопаю, ясно? – сказав Колько по-дорослому, і тієї миті він справді скидався на дрібного дорослого чоловічка, наче ураз постарів. – Не закопаю, так і знайте! І не ждіть.

– Ну, то він тобі ще й засмердиться.

– Ні! – сказав Колько. – Не діждете.

І тут йому спало на думку: навіщо ж закопувати крука, якщо він, мов живий, стоятиме в кабінеті Кіндрата Павловича, сто літ стоятиме, і всі дивитимуться, дивуватимуться на нього й казатимуть: «Диви, диви, це ж крук, отой птах, що прилетів з далеких країв, а Колько знайшов його, доглядав, леліяв…»

За мить Колько йшов уже до Кіндрата Павловича. Він ніс крука, замотаного в ганчірку, щоб не так чути холоду, від якого тіло бралося сиротами.

Дорогою Колькові траплялися люди, і він вітався з ними тихенько, не підводячи голови, щоб часом ніхто не почав розпитувати, що і куди він несе.

Поминув школу, а там уже недалечко й хата Кіндрата Павловича, та Колькові зробилося чомусь боязко: це ж тобі не з дідом Микитенком балакать, що ось, мовляв, так і так, діду, зробіть те і се, це ж учитель. Правда, хлопці казали, що він дуже добрий учитель, веселий і не прискіпливий, та й з лиця видно, що чоловік нелихий – Колько ніколи не бачив його набурмосеним. Кіндрат Павлович, мабуть, ого як зрадіє, бо де б же він ще узяв такого птаха, це ж не якась посмітюха…

А ось і хата його, чепурненька така, як і сам Кіндрат Павлович. Колько підійшов до дверей, постояв, постояв, потім легенько постукав зігнутим пальцем. Підождав трохи, крадькома глипнув по боках і знов постукав. У хаті почулися кроки, Колько набрав повні груди повітря і тримав його, поки не відчинилися двері.

На порозі стояв учитель. Він був у синій майці, чуб скуйовджений, наче зі сну, а на обличчі бігала здивована усмішка – і це Колька підбадьорило: чоловік як чоловік.

– Добрий день, – по-шкільному привітався Колько.

– Та воно ще таке, як ранок, – Кіндрат Павлович позіхнув і прикрив долонею рота.

Колько трішки розгубився.

– Я… – він опустив очі. – Тут ось…

– Ну, що там у тебе? – лагідно спитав Кіндрат Павлович.

– Та хотів… щоб… ну… я…

– Ну-ну, показуй, – підохотив учитель. – Що там таке?

– Тільки ви не подумайте, – швидко заговорив Колько, – не подумайте, що це щось… Ну, та самі побачите, це – крук. – І розмотав ганчірку.

– Гм… – Кіндрат Павлович легенько поворушив волосся на грудях, що кучерявилося у вирізі майки. – Гм…

– Я знайшов його в лісі, і він жив у мене, але ж це птах нетутешній, то хтозна, як його доглядати, – виправдовувався Колько. – От він і вмер.

– Ай-яй-яй.

– Якби ж я раніше був до вас прийшов, то ви б мені розказали, що йому треба, а так…

– Так, пізненько ти прийшов.

– Я ж думав, що він піддужа. – Колько тримав птаха па долонях і не зводив з нього очей, ніби говорив усе це крукові, а не вчителеві. – А тепер, думаю, що коли вже він умер, то хоч… ну, у вас же стоять там всякі пташки, а крука нема. Немає ж?

– Нема. – Кіндрат Павлович теж дивився на птаха і все ще усміхався, а Колько думав, що йому ж і не смішно зовсім, то в нього звичка така – ледь-ледь усміхатися, добрий він чоловік, того й лице таке добре.

– То, може, ви і його заспиртуєте?

– Ах, ти ось про що! – нарешті дібрав Кіндрат Павлович. – Ясно, ясно. – Він порився в чуприні й сказав: – Заспиртувати не штука, але ж у нас уже є ворона. І не одна.

– Яка ворона? – не зрозумів Колько.

– І така, як оце в тебе, є.

– Це ж крук, тіки маленький. Хіба ви не бачите?

– Ні, – Кіндрат Павлович похитав головою і знову прикрив долонею рота. – Це звичайнісінька ворона. Корвус короне, як каже латина.

– Та ні…

– А крук, якщо хочеш знати, теж із роду воронячих, гайворон… У нас є такий екземпляр.

– Ви… – Колькові в очах стало червоно, ніби він заплющився і глянув на сонце. – Ви не…

– Піди закопай її. Хороший ти хлопчик, – сказав Кіндрат Павлович і зачинив двері.

«Та вони всі подуріли», – прошепотів Колько. Він знову замотав крука в ганчірку і рушив додому, пригортаючи його до грудей, наче хотів одігріти птаха собою, вдихнути у нього живе тепло. А ще вчитель називається. Хороший ти хлопчик, каже. Колько й так знає, що він хороший, бо ніколи не закопає крука у землю. А ви який, Кіндрате Павловичу? І чому ви кажете Колькові ті слова, що тільки батько міг йому казати, га? Краще б мовчали уже, якщо нічого не знаєте, чули? А те, що цей птах може вирости у сто разів більший за вашого орла, – теж не знаєте? Ні? То що ж ви тоді знаєте? А батько знає. Він усе знає. Тільки його зараз нема.

Колько зайшов на своє подвір’я і поклав крука під тополею, ще й оглянувся довкола – чи ніхто не бачить його? А таки бачить, он Джус уже де не взявся коло воріт, махає йому – йди сюди, проте Колькові не до Джуса, пришелепок він, теж тільки лапки й побачив у крука, йому лише п’ятдесят копійок у голові, то нехай іде собі геть, а Колько зараз піде у хату й напише