Читати книгу - "На Розпутті"

коли це Семен Головань з трьома синами. Раз одсидів уже в острозі за наш ліс,- так йому того мало здалося. Ну, думаю, се діло - ну! Ми тихенько, тихенько та до їх, а тоді одразу: - А що це ви тут? - Ліс рубаємо.- А чий же ви рубаєте? - Божий.- Та чий же він є? - Та божий же! - Це ліс окономичецький.- Окономія його не садила.- Давайте сокири,- кажу,- нема чого багато балакати.- А він, Семен, як почав тут виражати таке, що його слухати не слідуєть. Я до його сокири, а він геть. Я його за руку, а об'їзний за другу. А один син Семенів як підскоче та мене кулаком по пиці лясь! - так я й заюшивсь! А ті сини двоє на об'їзних!.. Та як почали нас молотити - тільки живих пустили...

Олійниченко, звісно, не додавав того, що не Семен його, а він Семена перший ударив нагаєм і що вже тоді його вхоплено за руки. Він це поминав і все оповідав далі, як їх бито та як вони втікали. І все втирав кров з розбитого носа та ще більше розмазував її по обличчю.

- Ну, добре, підіть до фельдшера - хай він подивиться, що у вас,- сказав Гордій,- а я сього діла не покину.

- Зділайте милость, Гордію Васильовичу! - низенько поклонивсь Олійниченко, виходячи з хати.

Цей випадок страшенно вразив Гордія. Бачив, що йде війна справжня і що се діло важке. Він колись не хотів війни. Але якось воно саме потроху так склалося.

Обурений, роздратований повернувся Гордій додому. Був зовсім похмурий увесь вечір. За вечерею Ганна спиталася в його:

- Що там таке знову скоїлось?

- Ат! Ну їх к чорту! - зло відмахнувсь рукою Гордій

- Мені здається, Гордію, що ти дуже вже натягаєш струни.

- Себто? - спитався Гордій, трохи здивувавшись: Ганна досі ніколи не говорила з їм про господарські справи.

- Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

- Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

- Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

- Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

- Ні, я кажу взагалі - з усією радівською громадою.

- Це й ти набралась од Демида його думок? - глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

- Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

- Це все нісенітниця! - гостро відмовив Гордій.- І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

- Знов кажу, що се моя власна думка,- промовила Ганна.- Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже - фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

- О! - ба, якого оборонця знайшов Демид! - засміявся Гордій.- Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

- Не "союз"...- почала вона.

- Але чого ж ти червонієш? - перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

- Я кажу, що не "союз"...

- Але чого ж ти червонієш? - знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

- Я червонію того, що ти так зо мною говориш! - одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.

- Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?

Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:

- Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.

- Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?

- Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.

Гордій помовчав.

- А коли ж се було? - спитавсь він.

- Перед тим, як подала тобі слово.

Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.

- Але чому ж ти мені досі цього не сказала? - спитався він.

- Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,- бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...

- А потім? - перепитавсь глузливо Гордій.- А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч! - і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.

Вийшов з хати,- не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.

Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.

Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.

Він міркував. Ось як склалася річ.

Колись він марив про роботу на користь народові. Колись марив про спільний шлях з цим народом. Тепер же, сьогодні, він востаннє і цілком упевнився, що в його з війна, та ще й завзята. Таким побитом його надії на в громадській діяльності розбито.

Колись він марив про щастя особисте, про життя в сім'я Він малював собі любу постать