Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

рік готує нечесні вибори та пророчить на трон якогось незнайомого мені Кучму — директора Південьмашу. Я не знав, як братися до тієї справи і з якого кінця заходити, а тому, покусуючи губи із змокрілими, холодними долонями сидів і дивився в підлогу, тоді як мої колеги читали у ролях «Ревізора».

А ще я згадував учорашні читання «бубабістів» у Будинку Актора, згадував ту дійсно творчу, піднесену атмосферу, яка царювала в залі і яка так різнилася з нудною недолугою атмосферою нашого театру. «Але ж і там були заслані козачки!» — з гіркотою подумалося мені, коли я згадав слова Мутного, буцім йому вже донесли про збіговисько українських націоналістів у Будинку Актора. І зробилося мені так моторошно, так бридко від усвідомлення того, що нічого у нашому світі не міняється. Так само, як і за совка, за митцями стежать, полюють, пишуть наклепи. Правий був Микола Кучер, коли казав, що першою справою треба було люструвати владу і заборонити доступ до неї всім гебістам, комсомольцям-комуністам, усій тій гидотні, що й нині потай керує нами. І так якось мені стало гірко й погано на душі, що захотілося бухнути.

— А що, гроші сьогодні будуть давати? — запитав я пошепки у Миколи, який вже відчитав свого Ляпкіна-Тяпкіна у дії першій.

— Та вже дають!

Отаке! Виявилося, що платня таки сьогодні буде й вільні працівники цехів — реквізитори, костюмери, постановники сцени вже отримують грошенята від дванадцятої години дня. Про це Микола довідався на перерві, поки я сидів за ширмою. Це тішило.

— Лютий, читайте вашу сцену! — почув я раптом звернену до мене фразу Обаринської.

— Ой, вибачте! — я похапцем почав шукати у своїх «трьох сторінках» фразу, з якої починалася моя роль.

— Ага, от! — знервовано відшукав я необхідний текст. — Читати з ремарками чи без? — запитав у режисерки.

— Давайте з ремарками, — суворо обізвалася вона.

— До кімнати заходить трактирний слуга з тарілками та серветкою, — прочитав я і відхекався. — «Хазяїн в послєдній раз уж дайот».

— «Ну-ну, хазяїн. Я плевать на твоего хазяїна. Что там такое?» — відповів мені Марченко в образі Хлестакова.

— «Суп і жаркое…» — озвався я словами трактирного слуги й далі ми продовжили читати вже в спокійнішому ритмі.

А й справді, за всіма цими думками, у які я поринув, я й не помітив, як дійшла черга і до нас з Марченком… Скажу чесно, я йому трохи заздрив, а може, й не «трохи». Бо зіграти Хлестакова — було моєю заповітною мрією. Адже на вступних іспитах до театрального інституту я читав саме монолог Хлестакова, в інституті неодноразово брав участь в уривках, граючи його, а тому відчував у собі силу й наснагу взятися до цієї складної ролі, в якій, безумовно, розкрив би увесь свій акторський потенціал. Проте, оскільки я був не в фаворі у начальства, то й мусів задовольнятися роллю трактирного слуги.

Так-сяк за дві з половиною години з однією невеличкою перервою на перекур, ми дісталися фіналу. Годинник показував майже пів на третю пополудні, коли у репетиційній залі прозвучала заключна репліка: «Прієхавший по іменному повєлєнію із Петербурга чіновнік требует вас сєй же час к себе. Он остановілся в гостінніце!» — під загальний гуркіт, оплески, жарти та сміх прочитав Лазар Пектусевич, що грав жандарма й мав єдину репліку в усій виставі.

По тих словах в п'єсі наставала німа сцена, в житті ж було зовсім навпаки — артисти навіть без дозволу Обаринської почали підніматися зі своїх місць, адже пів на третю — це був максимальний відведений на денні репетиції час. Адже тим, хто грав вечірню виставу, ще треба було встигнути перепочити й попоїсти. А сьогодні ще давали платню, то й артисти, зірвавшись зі своїх місць, рвучко побігли до виходу.

Я також був у їхньому числі. Гроші мені були потрібні по заріз, бо якщо я не встигну їх узяти, то сім'я на вихідні залишиться напівголодною. Проте у коридорі зненацька мене перехопив Боря Маргуліс і, зазираючи в очі, проказав:

— Негайно зайди до Зарізовича, він чекає тебе у кабінеті і, здається, має гарні новини! — потому він посміхнувся, відпустив рукав і, знявши у мене з плеча удавану пушинку, дмухнув на неї і коротенько засміявся.

Чесно кажучи, від його слів серце моє впало. От чого я вже точно не хотів у цю мить, то це будь-яких гарних чи поганих новин від Зарізовича. А може, він побачив, як я виходив з-за ширми? — промайнула думка, і мені на мить зробилося зле. Користуючись вже знайомою вам практикою, я набрав повні легені повітря і з шумом його видихнув. В голові проясніло.

— Займи мені чергу до каси! — ухопив я за рукав Миколу Кучера.

— Добре! — кивнув він головою, а я, зібравшись з духом, рушив до худруківського кабінету, який знаходився у дальньому крилі театру, а вхід до нього перекривала велика приймальня, в якій головувала руда ширококоста жінка середнього віку з пишним бюстом і грудьми, що звалася секретаркою Люсею, чи то пак Людмилою Василівною.

— Доброго дня, Людмило Василівно, — привітався я з секретаркою…

— А-а-а, Лютий, — привітно озвалася вона. — Проходьте, проходьте, Ігор Юрійович вже вас чекає.

Щось дивне було у тій її привітності, бо зазвичай Люся сприймала мене холодно й байдуже, як, зрештою, і всіх тих, хто у нинішній театральній ієрархії належав до категорії «не наш». Але відтепер щось змінилося в її ставленні до мене. Ще одна загадка, яку мені належало розгадати. Потягнувши на себе старовинну мідну клямку оббитих дерматином дверей, я зайшов до Зарізовича, який сидів за величезним антикварним столом і щось писав у нотатник.

— О, Оресте, дякую, що зайшли, — чемно кивнув мені, і ця фраза зайвий раз підтвердила смутні здогадки про те, що доля пішла довкруж мене у якийсь незрозумілий поки що танок. Бо з якої такої радості отак з порогу дякувати мені за те, що я зайшов до худрука — всемогутнього, як бог, з його ж повеління?

Поки Зарізович щось дописував у своєму блокноті (либонь, взявся до написання нової книжки), я всівся на стілець і похапцем оглянув кабінет, у якому мені не часто доводилося бувати, бо хто я такий, аби зі мною віч-на-віч розмовляти у святая святих. Звичайним смертним їхню долю і веління худрука оголошували через повірених помічників режисерів, адміністраторів та завідуючого літературною частиною Борю Маргуліса. Щось мало трапитися дійсно видатне й карколомне, щоб Зарізович викликав до свого кабінету звичайного та ще й молодого артиста. Думки мої з цього приводу підтвердяться рівно за мить, а