Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

поки я роздивлявся кабінет, який нагадував антикварну лавку.

По стінах висіли картини й гравюри, антикварні афіші та фотографії. На старовинних етажерках та невеличких столиках стояли вази та порцелянові статуетки, меблі, переважну більшість яких складали дореволюційні стільці, фотелі та канапи, були в ідеальному стані, а перський килим у центрі кабінету був дивної тонкої роботи. Все ж таки майже сто років існування нашого театру в тому ж самому приміщенні давалися взнаки. Накопичені за цей час багатства, що допіру чітко фіксувалися радянськими контролюючими органами, поволі перетворювалися на приватну власність через схеми «дайте покористуватися — а давайте це замінимо на щось нове — а давайте оцей старий мотлох взагалі спишемо з балансу». Таким чином коштовний антикварний «мотлох» переходив у користування тих, хто мав до нього доступ, і театром ходили чутки, буцім сам Мутний має безпосередній стосунок до цих схем.

Проте головною гордістю і міфом цього кабінету була розкішна чотириметрова пальма біля вікна у великому кадубі, що впиралася гіллям у стелю. Історію «про пальму» любила переповідати Люська-секретарка, якій та історія дісталася у спадок від попередньої секретарки.

У сімдесятих роках керувати театром поставили якогось партійного селюка з уряду Щербицького, для якого та посада була чи то помстою, чи то прикрим покаранням, чи то виправними роботами, через які він страждав, бо у цій «кулмур-мультур» геть не розумівся і взагалі вважав театри непотрібними, бо ще Ленін казав: «Головним з-поміж усіх мистецтв для нас є кіно». Кіно той керівник шанував, а театр вважав купою нероб, пліткарів та дармоїдів (що, зрештою, не так вже й далеко від істини). Так от, саме при цьому керівникові досі шикарна й пишна пальма почала хиріти та сохнути. Секретарка, що дуже вболівала за її долю (бо пальмі було років за п'ятдесят), звернулася до спеціалістів з ботанічного саду, і ті надіслали професора-ботаніка, що довго брав проби грунту, щось там мудрував, робив заміри, а потім видав несподіване для усіх резюме: «Мочитися у кадуб не треба!».

— Як так мочитися? — сплеснула у розпачі руками секретарка.

— А отак! — спересердя гримнув на неї професор. — Хтось бере та й сцить у пальму, а це порушує кислотно-лужний баланс у ґрунті й сприяє його засоленню!

— Уявляєте, яка то була ганьба для культурної людини, якби її спіймали на тому, що вона мочиться у пальму! Але тому керівникові подібне звинувачення було, як з гусака вода. Він тільки повів плечима й наказав пальму викинути. А вона ж бачила і Романова, і Хохлова, і Лаврова, і Халатова, а може, самого Соловцова! — скрушно хитала головою Люська, удаючи неабиякий розпач від безкультур'я деяких керівників від культури. — Проте знайшлися добрі люди і пальму врятували. Пересадили в інший кадуб, і вона деякий час простояла у фойє, аж поки її до себе знову не забрав Зарізович.

Нарешті мовчанку перервав тихий голос Ігоря Юрійовича:

— Оресте, у мене є дуже серйозна розмова.

— Так, Ігорю Юрійовичу, — я відразу напружився, зробив розумне обличчя і, суворо підібравши губки, запопадливо затрусив головою.

Серце шалено калатало, і на шиї билася жилка, віддаючи аж у мозок. Я не знав, чого чекати від художнього керівника, і ця невизначеність відверто сильно лякала. Здавалося, і Зарізович відчував усю напруженість моменту, а тому тягнув і тягнув з мене жили.

— Оресте, — він знову зробив досить тривалу або, як кажуть театрали, «мхатівську» паузу, після якої дуже повільно, майже по складах проказав таке: — Я хочу, щоб ви зіграли Хлестакова замість Марченка, а також вивчили й зіграли усі інші ролі, які він має у нинішньому репертуарі.

Після цих слів я відчув, як мені у роті з'явився той трохи призабутий, але знайомий присмак чи то барбарисового льодяника, чи то якоїсь солодкої жовчі, змішаний з металевим присмаком заліза, який я позаочі називав для себе «присмаком лайна» і який з'являвся у мене в роті у ті хвилини, коли я брав участь у якихось нечесних чи підступних діях.

За все моє життя той присмак з'являвся разів зо п'ять. Вперше ще у школі, коли я збрехав, що не бив скло у парнику, а натомість покарали мого однокласника, якого бачили поруч і зробили винним, хоч він був ні при чому. Пару разів у армії, коли я, будучи молодим солдатом, необізнаним на внутрішніх механізмах армійського буття, «здав» старшині «дідів», що подалися у самоволку, про що я і прозвітував коло тумбочки з чистими очима: «Рядові Салахов, Киртоакє, сержант Валієв та старший сержант Щецко у частині відсутні!». Ох і отримав же ж я тоді пенделів від дідів, а, головне, на кілька тижнів зробився загальним парією та вигнанцем. А ще той присмак я пам'ятаю, коли в армії попався на незаконному обміні радянських карбованців на німецькі марки за підробленою декларацією, за що ледь не загримів до штрафбату за незаконні валютні операції. Але останній і найпам'ятніший раз з'являвся у мене той присмак роки зо три тому, коли я ще вчився в інституті на третьому курсі.

Був у мене кращий друг, про якого я уже згадував, Сашко Інгул, що разом зі мною упадав за моєю нинішньою дружиною. Так от, познайомилися ми з ним на першому курсі театрального інституту, куди поступили влітку 1986-го.

Знаєте, інколи трапляються з молодими людьми такі історії, що наче створені для випробовування тих свіжих емоцій і почуттів, які вирують у душі людини, коли тобі шістнадцять-сімнадцять-вісімнадцять років. Такі історії трапляються чи не раз на все життя і запам'ятовуються надовго. Так трапилося і з нами.

Якщо проектувати любов до жінки на чоловічу дружбу, то якраз можна було сказати про наші стосунки, що то була «дружба з першого погляду». Того літа ми разом швендяли Києвом п'яні від свого успіху, бо обидва вступили до «вишу» на один курс, а Санька через те був удвічі щасливіший, бо приїхав до столиці з індустріального Кривого Рогу, де у нього лишився батько-сталевар, який сам його виховував, бо мати кинула Саньку ще малим п'ятирічним хлопцем і подалася кудись до Росії. І для нього це була справжня перемога над життям. Моя мама теж одразу його полюбила, бо вдачі він був щирої, натури широкої, гумору доброго, а головне — був такий відкритий, чистий і незайманий, якими тільки й бувають люди у свої сімнадцять років.

Весь залишок літа провели ми з ним на радіаційних оболонських пляжах чи у Гідропарку, чи на Хрещатику, де вештали до пізньої ночі, жартуючи одне з одним і волаючи диких пісень та віршів, які самі ж