Читати книгу - "Трохи пітьми"

руки, і ми вже зовсім відпускаємо її. Вона самостійно долає останні метри й сідає біля вогню. Сидячи на колоді, нас чекала Віка.

Кілька хвилин ми нерухомо стоїмо з Аліком над яскравим багаттям. Дим віє просто в лице, виступають сльози. Двісті метрів ми подолали хвилин за двадцять. Я відчуваю себе геть вимотаним. Тіло пашить нездоровим жаром, м'язи гудуть від перенапруження, на щоці печуть подряпини. Мацаю пальцями. Відчуваю гарячі рубці й здерту шкіру. Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.

Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.

Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.

Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.

Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:

– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!

У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.

– Гаразд, – кажу. – На добраніч.

Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.

Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.

Пробую вмовити її:

– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.

Мовчить.

– Давай уже вкладатися, ніч надворі.

Відповіді нема.

– Ти чуєш мене?

Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.

– Зараз нам усім буде піздєц.

Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає. Проте я насмішкувато заперечую:

– Шо ти гониш? Який ше піздєц?

– Демони, – каже Лорна і закушує губи. її очі бігають, ніби вивчають мене. Вона налякана, можна сказати, нашугана. її жах передається мені. Сказати відверто, то я просто дерев'янію від жаху.

– ЛЮДИ, ЗАРАЗ ПРИЙДУТЬ ДЕМОНИ З ЛІСУ! – кричить вона голосно, щоби почули всі у таборі. – ХОВАЙТЕСЯ, ПОКИ НЕ ПІЗНО! Вони прийшли по мене, – додає вже тихше.

– Та шо ти гониш, – зневажливо кажу їй. Витягаю з наплічника стару болоньєву куртку і лягаю на каримат. Задуваю свічку й скручуюся бубликом.

Лорна лягати не збирається.

– Не треба було свічку гасити, – приречено каже вона.

– Лорно, розслабся. Ніяких демонів тут немає. Тут же ж не темно. Он і вогонь ше видно через стінку.

Крізь тент пробивається жевриво ватри, цих відблисків досить, щоб розгледіти Лорнине обличчя. На стінці танцюють химерні тіні. Я зручніше вмощуюся на кариматі, тісніше до Лорниної купи спальників, щоби було тепліше хоч з одного боку. Відчуваю, як мене навіть трохи придушує ця купа спальників, раптом стає замало місця в наметі, з'являється відчуття тісняви. Лорна, певне, відчула те саме:

– Ну, куда ти пхаєшся, блядь? Чого ви мені лізете на голову? І хоча я миттю відсунувся від неї на метр, Лорна продовжує

відпихати від себе щось невидиме. Голос її дедалі більш переляканий: – Та перестаньте лізти на мене, ну скільки вас тут напхалося, суки, йдіть геть, уроди, блядь!… Шо ви на мене всі навалилися, злізьте, блядь, чуєте, злізьте з мене!…

Я зриваюся і хутко відповзаю в протилежний кут намету. Перелякано спостерігаю, як Лорна відпихає щось невидиме, явно без успіху.

– Лорна! – вигукую. – Роздуплися! Тут нікого немає!

– ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ! ПЕРЕСТАНЬТЕ МЕНЕ ДУШИТИ! ЗЛІЗЬТЕ З МЕНЕ!

– Лорна! Подивися на мене! Подивися на руку! На моїй долоні є точка!

Я тикаю їй під ніс долоню, на якій має бути уявна точка, це такий психологічний прийом, але на Лорну воно не діє. Нарешті я трясу її за плечі, та так, що аж зуби в неї клацають, Лорна боляче прикушує язика, скрикує, хапається за рота руками.

– Б'ЯДЬ! БОИТЬ!– скрикує вона і з ненавистю дивиться на мене. – Пиз'уй звідси на'уй, 'об я тебе тут біуше не бачиуа!

Я не рухаюся. Лорна спльовує на долоню і підносить сплюнуте до очей. Язика тримає висолопленим.

– Куов, – вирікає вона.

Ну от, міркую, ще одна жертва нинішнього дня. Лорна лягає на бочок, накрившись трьома спальниками нараз. За хвилину вона вже сопе.

Я теж лягаю поруч, підтягую ноги до грудей, кладу кулаки під голову. Без жодних спеціальних зусиль я поволі занурююсь у сон. Кілька разів мене відвідують короткі сновидіння – наче я лежу разом із Вікою в наметі й розповідаю щось про Жанну. Уві сні Віка дивилася на мене. Вона не спала, не виглядала сонною, вона дивилася на мене лагідними очима. Наяву я б нізащо не повірив, що Віка здатна дивитися так лагідно, уві сні ж вона цілком інша. Відсвіжіла, чи то, може, помолодшала.

«Ти вже не спиш?» – спитав я. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

«Ні. Милуюся тобою. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його».

«Давай», – кажу я, але розумію, що ЦЕ І Є СНОМ, і прокидаюся.

Так повторюється двічі, хоч я й перевертаюся з боку на бік, вмощуючись, аби хоч трохи поспати перед світанком. Та щоразу, тільки-но я ловлю себе на тому, що бачу про себе сон у жіночому роді, здригаюся і прокидаюся. Поки пітьма врешті не затуляє мені все.

Прокидаюся від гострого болю в скронях, хочу розплющити повіки й відчуваю дошкульну різь в очах. Витягаю затерплі руки з-під спальника. Намацую нечутливими пальцями повіки, й ті видаються зараз великими, ніби галушки. В голові моментально проносяться страхіття вчорашнього вечора з Лорною, і я здригаюся. Господи, я так молила Тебе, щоб це виявилося сном, а Ти знову зробив його дійсністю. А потім згадую того цілителя, і мені стає спокійно. Очі бачать.

Віка дивиться на мене. Вона не спить, не виглядає сонною, вона дивиться на мене лагідними очима. Вчора я б нізащо не повірила, що Віка здатна дивитися ніжно, лагідно… Сьогодні вона зовсім інша, якась відсвіжіла, чи що? Може, навіть помолодшала.

– Ти не спиш? – питаю пусто. Віка гладить мене по щоці, мені приємно.

– Ні. Дивлюсь на тебе. Мені такий сон наснився, я тобі хочу розповісти його.

– Давай.

– Мені снилося, ніби я знову маленька. Я стою на чорному камені, а довкола мене туман