Читати книгу - "Старо-світські батюшки та матушки"

Ну-бо, починай хутчій, та бери тонше,– крикнули гості.

– Коли ж соромлюсь! Хоч не дивіться ж усі на мене,– сказала баба.

– Отже ж ти, Оришко, ще б і заміж пішла,– сказала Марта.

– Пішла, якби пак хто сватав, але ніякий проклятущий дід щось не квапиться мене сватати.

– Посилай старостів до Шмида,– от буде тобі й пара. Ну, починай-бо мерщій! – сказав отець Харитін.

Баба, з чаркою в руках, почала тонесеньким, але ще міцним і рівним голосом Гриця, заспівала ще кільки смутних пісень.

Гості замовклії й слухали. Отець Мельхиседек позіхнув на всю хату, а за ним отець благочинний.

– Годі, бабо, смутних! Співай нам веселих,– таких, щоб жижки задрижали! Таких, щоб були заправлені корінням та перцем, як варенуха,– сказав отець Мельхиседек.

Оришка засміялась і почала співати веселих, трошки заправлених перцем:

Пішло дівча по горішки,

Та не знало, що за гай;

Здибав його гарний хлопець

На імення Миколай...

Оришка розвеселилась і, співаючи, почала кивати та підморгувати чорними довгими бровами. Батюшки й паничі реготались.

– Якби музики, ти б, Оришко, й потанцювала,– сказали паничі.

– А чом же! Як вип'ю цього ведмедя ще одну чарку, то, їй же богу, так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній позі.

Поки баба тішила гостей, отець Мельхиседек убрався й вийшов у двір. Він задумав встругнути ще одну штуку. Покликавши наймитів, він звелів їм мерщій піти на річку, нижче од млина, де по камінні шуміла незамерзла вода, й напечерувати раків.

– Як випечеруєте хоч зо три раки, дам кварту горілки, – сказав Мельхиседек.

Наймити швиденько побігли її налапали під камінцями п'ять раків.

Отець Мельхиседек вкинув їх у кухоль і під полою вніс у горниці та й поставив під стільцем за своїми чобітьми.

Наслухавшись пісень, гості одіслали бабу спати. Матушки повиходили в кімнату, а батюшки та паничі полягали покотом на постеленій одежі й повкривались кожухами. Отець благочинний ліг скраю по один бік, а два старі батюшки, для спокою, лягли з другого краю, осторонь од усіх. Вони добре знали, що паничі та отець Мельхиседек ще довго не дадуть гостям спати.

Погасили світло. В хаті стало поночі, хоч око виколи. Ніч була така тиха й темна, що навіть не було знать вікон, трохи прикритих гіллястими старими грушами. В темній кімнаті ще довгенько дзигорили матушки, пересуджуючи сусід, але й вони потомились, і декотрі почали дрімати. Рідше стали розноситись по темних покоях голоси. Благочинний і старі священики вже хропли на всю хату. Тільки отець Мельхиседек не вгавав, не переставав жартувати й не давав другим спати, але й він ізнемігся, замовк і приставивсь, нібито заснув; він, одначе, не спав.

Тільки що всі почали дрімати, Мельхиседек достав з кишені картоплю й кинув в двері кімнати. Картоплина стукнула об двері, неначе куля.

– Ой, щось стукнуло! – зашепотіли в кімнаті матушки.

– А може, то так здалося через сон,– говорила Марта.

– Їй-богу, стукнуло в двері, неначе хто вистрелив,– сказала одна матушка.

– Та то, мабуть, двері на мороз лущать,– сказала Марта.

Мельхиседек встав, навшпинячки пробравсь в кімнату до матушок, підкрався до вікна й задряпав нігтями в шибку, аж тахля задзвеніла.

– Ой, щось стукає та дряпає в вікно! – знов зашепотіли матушки.

– Та, може, то миша шкребе об стіну,– промовила Марта.

Всі матушки попідводили голови й глянули на вікно.

В ледве примітному вікні видно було чорну постать, вона розп'яла руки й притулилась до вікна, неначе заглядала в хату.

– Ой, лишечко! Щось заглядає в вікно! Це якась мара або потороча! – крикнули матушки.

Не встигли вони крикнути, за вікном вже стояла біла постать, розіп'явши проти вікна руки з білими широкими рукавами. Матушкам здалося, що то мрець, напнутий покривалом. Вони й справді полякались, повскакували з постелі й збились в одну купу коло лежанки. Благочинна скочила з ліжка й втекла аж до порога. Якесь опудало стояло за вікном, неначе мертве, непорушне, розставивши руки.

В світлиці всі заворушились. Прокинувся Балабуха. Прокинулись старі батюшки.

– Що там таке? Чого ви галасуєте? – загомонів отець Мельхиседек.

– Он щось біле стоїть за вікном,– либонь, мрець. Іди лишень сюди та засвіти світло,– сказала Марта, сміливіша й проворніша од інших.

О. Мельхиседек заглянув в кімнату. Біла постать зникла.

– Де ж той мрець? – сказав Мельхиседек, дивлячись на вікно.– То, мабуть, ви хлиснули через міру пуншу до подушки, то вам і мерці показуються. От до нас вони не насміляться приступити.

Отець Мельхиседек послав одного студента у садок, щоб він трохи налякав матушок. Двері рипнули. В хату ввійшов з реготом мрець, напнутий простирадлом, одчинив двері в кімнату й низенько поклонився матушкам. Страх минув. Паничі сміялись, а матушки доти лаялись, доки знов полягали в постіль. В світлиці знов усі загомоніли. Страх та жарти прогнали сон.

– Ій-богу, спати не хочеться. Що його робити!– сказав отець Мельхиседек, і з тими словами він вхопив подушку й кинув на край довгої постелі. Подушка влучила в одного старого батюшку по лиці.

– Ти бог зна що робиш, отець Мельхиседек: дурієш, як малий хлопець,– сказав старий батюшка й при тих словах швиргонув подушку назад, на отця Мельхиседека. Ллє подушка поминула його та влучила благочинного по голові.

Благочинний зобидився, схопився з місця, вхопив подушку й з усієї сили кинув, як йому здавалось, на о. Мельхиседека. Подушка знов бухнула по спині крайнього старого священика. Старий спересердя знов шпурнув подушку назад. Подушка бухнула в благочинного. Отець Мельхиседек лежав посередині й тільки чув, як подушка літала над ним, неначе здорова гуска, та десь гупала. Він не видержав і зареготався.

– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,– сказав він не видержавши.

– То це усе ваші жарти, панотче! То це ви пустуєте та не даєте нам спати! Давайте його душити! – крикнули батюшки й паничі.

Паничі впіймали о. Мельхиседека й почали шарпати за сорочку. Благочинний і собі не втерпів: він ухопив Мельхиседека за сорочку й шарпнув так, що в його руках зосталось півсорочки; другі почали й собі сіпати й обскубли панотця так, що на йому зостався тільки комір та нарукавники.

– Отуди ік дідьку! Теперечки я зовсім голий,– сказав Мельхиседек, лапаючи себе за комір, що теліпався на товстій шиї.– Господине! Дайте, будьте ласкаві, стару сорочку, бо на моїй шиї зосталось тільки намисто з коміра,– говорив Мельхиседек, одхиливши двері в кімнату.

Онися встала, полапки знайшла в скрині стару чоловікову сорочку й подала о. Мельхи-седекові. О. Мельхиседек убрався й