Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я писав листа за листом Жерцю Каменя, пояснюючи свої обставини і просячи про милосердя. Я писав Тіалон, просячи її повернутися. Орду дбав про те, щоб мої писання потрапляли до адресатів; він був чесною людиною; він щиро пообіцяв мені, що жоден мій лист ніколи не потрапить на материк. Ні жрець, ні його донька не відповіли на мої листи, але я продовжував писати їх, бо це заняття не давало моєму розуму знову й знову повертатися до диких думок: як би то увігнати олівець собі в зап'ясток. Я кружляв по кімнаті босоніж, зі сплутаним волоссям, в отому своєму позиченому одязі, і будував логіку, сперечаючись з власною тонкою тінню.
У деякі ночі ангел не приходила, і я спав, аж поки Орду не відчиняв двері й не кликав мене. Через деякий час тільки такі ранки могли змусити мене заплакати. Загартувавшись у протистоянні стражданню, я не мав захисту проти звичайного денного світла. Закривав обличчя руками і ридав.
Єдине, що могло мене тоді заспокоїти, — це двоколірна копія Роману Долини. Відлущена позолота на корінці, ілюстрації-дереворити. Фелхамі Рятується Втечею з Фортеці Біл. Король Зустрічає Лева. Грива зображеної істоти має насичений рожевий колір і симетрична, як колесо. Я заповзав у цю історію, занурювався в зациклений і формальний сюжет, де зимові битви і магічні перетворення, де відьма Бродліан під личиною слимака крилася у лісі в оточенні чотирьох білих свиней, де Фелхамі, вбитий, простягся на ложі з духмяної рути. Довго він їхав, і впала темрява, і місяць був йому товаришем. Рядки, що пробули незмінними усі вісімсот років, зодягнені в усю їх благородну ясність.
Аж ось одного разу з книжки випала картка, а на ній невідомою мені рукою було написано послання, що складалося з одного рядка. В ньому говорилося: «Чекай нас опівночі».
Глава десятаОпівночі в Скляному Лісі
Я прокинувся від звуку шипіння.
Сів, вчепившись руками в матрац, всі м'язи нап’яті — готуються протистояти привиду. Але привида не було. Замість нього перед моїми очима постав прикритий заслінками ліхтар, що відкидав вузький промінь світла кольору міді.
Я міг розгледіти лише пальці, які тримали світло, а за ними — тінь у плащі.
Постать кинула щось на мій матрац. Прошепотіла:
— Надінь це.
Я обмацав те, що впало поруч: штани, туніка, пара тканих капців.
— Хто ти?
Відвідувач підняв ліхтар, щоб показати мені своє лице. Його очі залишилися в тіні, але посмішка була вельми приємна.
— Друг, — прошелестів його видих. — Твій друг. І Богині Авалеї друг.
Я більше нічого не питав, а заходився якомога швидше одягатися в темряві.
Закінчивши з одяганням, я встав, і незнайомець наблизив губи до мого вуха, для чого йому довелося трохи нахилитись, бо, як і більшість олондрійців, він був вищий за мене.
— Йди за мною. Не кажи нічого, поки я не дозволю.
— Речі забрати з собою?
Він коротко стиснув мені плече:
— Не сьогодні.
Я пішов за ним. У галереї вздовж стіни тягся ряд малих нічних ламп, тьмавих, немов світляки. На стільці з прямою спинкою сидів і чував Орду. Я зупинився, але мій супутник взяв мене за руку і потяг за собою, пробурмотівши під носом:
— Все добре.
Доглядальник відвів очі. Раптом мені пригадалося, що він не відповів, коли я запитав його про ангелів, отож я зрозумів, що це він міг покласти картку з незнайомим почерком мені у книжку. Ця думка вразила мене, наче вікно, що відкрилося у цілком темному домі.
Мій поводир перевів мене загальною кімнатою, туманний промінь його ліхтаря ковзнув понад низькими рядами порожніх кушеток. Ми пішли коридором до дверей, але не до тих, що вели в сад, а до інших — до виходу в Святе Місто. Вони були відчинені. Ми прослизнули крізь них, немов примхливий протяг. Поводир прикрив двері за нами, але не дозволив їм заклацнутися — щоб вони лише виглядали зачиненими. Далі ми піднялися на один прогін неосвітлених сходів і вийшли на місток, де нас зустріло нічне повітря з пахощами ясмину.
Мій компаньйон відкинув капюшон з обличчя.
— О!
Він обернувся до мене й посміхнувся, відслонивши свій ліхтар так, щоб світло розлилося між нами. А тоді простяг мені руку для привітання.
— Мирос Сінидрейський, — представився він. — Вельможа, що впав у немилість, тимчасовий камердинер і рафінований нероба.
Я потис йому руку.
— Джевік Тіомський.
— Іноземець, чи не так? — сказав він, піднімаючи ліхтар і вдивляючись у моє обличчя. — Якийсь ти виснажений. Що вони з тобою робили в тих своїх Домах? Геть замучений.
Я озирнувся.
— Що робили? Замкнули. А ми що, не підемо далі?
Мирос зайшовся голосним сміхом.
— Вай! — лайнувся він. — Дякую, що нагадав мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.