Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

про мої обов'язки. Легко забути про них у таку ніч, як ця. Гаразд. Передаю тобі офіційне повідомлення: Мейлар, Верховна Жриця Авалеї, вітає тебе і запрошує відвідати її салон.

Я розгубився, не знаючи, як до нього ставитися: оте смішкування, і нечесані кучері, і властиве його манері поєднання обережності й шалапутства… Але його бадьорість була мені такою ж відрадою, як свіжий вітерець на цьому відкритому містку, а жриця Авалеї, наскільки я знав, була ворогом Жерця Каменю.

— Буду радий завітати, — відповів я.

Він поплескав мене по плечу.

— От і чудово. З формальностями покінчено. Нам туди — але не підходь надто близько до краю. Попереджаю: поруччя зроблені, скоріш за все, ще у часи поклоніння молоку, а гримнутися звідси в сад — то кепська пригода.

Ми рушили крізь нічний палац. Перетинали мости, переходили зали, де розфарбовані статуї у світлі Миросового ліхтаря виглядали переляканими, наче ми заставали їх за чимось забороненим, коєним в темряві. Іноді ми надибували вартових, які дрімали собі на сходових прогонах, спираючись на списи, або втомленим кроком ходили за бійницями мурів. Жоден з них не зупинив нас, аби запитати, що ми тут робимо. З деякими з них Мирос обмінювався пакунками або тютюном, а одного разу навіть пляшечкою тейви; але навзамін він отримував, здавалося, стільки ж подарунків, скільки давав, отож ритуал виглядав радше як таємна форма ввічливості, аніж підкуп. Ніч була прохолодна й свіжа, і терасами гуляв вітер — куйовдив мені волосся, розносив пахощі нічних квітів. Поміж вежами, там, де світилися вікна або горіли лампи у підвісних садах, кажани закладали стрункі й точні віражі, видні проти світла. Ми проходили повз стіни плюща, що повнився шерехами, і врешті зайшли у шпичасту вхідну арку. В залах, що лежали за нею, моє почуття напрямку зрадило мене. Лиш одне я знав — що ми минали цілий шерег величезних мовчазних просторів, і тільки світло лампи ковзало фресками й золоченими підлогами.

Насамкінець дісталися до внутрішнього саду; його гілки купалися у місячному сяйві. Єдиним звуком тут було крапання схованої від ока води, і рудувате світіння ліхтаря здавалося нетактовним, майже здатним розбудити зі сну тутешні мутовчасті квіти. Поки ми просувалися вузькою стежкою, викладеною кахлями, воскове листя рододендронів не раз торкалося мого волосся в цьому духмяному мороці. В кінці цих рукотворних джунглів були двері з темного дерева в оточенні світильників у формі тюльпанів, і Мирос відчинив їх переді мною з поклоном.

— Ось ми й прийшли.

Я пройшов повз нього у передпокій. Відразу біля входу стояв стіл із запаленою лампою, яку вартував геть старий немічний челядник з ріденьким срібним волоссям, що звисало йому на плечі. Він подивився на мене із сумнівом, але відразу втратив інтерес і заходився перебирати кокарди, що звисали з його камзола. Мирос привітався з ним, явно не очікуючи на відповідь, залишив свій ліхтар на столі й повісив плащ.

У наступній за передпокоєм залі ніч було подолано й забуто. Цілі грона ламп розсівали світло, яке вправно імітувало сонячне сяйво; лампи ті, захищені склом у формі цибулини, стриміли з запашного клубка квітучих виноградних лоз, що їх терпляче спонукали рости по усій стелі. Це шатро темно-зелених живих форм плавно розчинялося в рослинності, що вкривала стіни, звивалась поміж гілок дерев, які росли у горщиках, дерев, що блищали витонченим життям, та незабаром я спостеріг, що воно зовсім не було життям: ми увійшли в ліс кольорового скла. Як тільки десь тріпотіло пташине крило, у відповідь довкола нього дзвеніли квіти. Ми перетнули міст над мініатюрним каналом, в якому аж ряхтіло від коропів. У салоні, що крився за каналом, групи людей сиділи або лежали на канапах, а довкола них соталися сміх, цигарковий дим та звуки лютні.

Ми підійшли до них; запанувала тиша, погляди звернулися на мене. Обличчя цих людей мали гордовитий і незворушний вираз, деякі були красиво нафарбовані. Я став на коліна перед ними. Відтак чийсь голос промовив: — Встань, любий хлопче! — і я, ще не підвівши голови, вже знав, що це був голос жінки на рожевій канапі. Прегарна, приголомшлива, вона вже засліпила мене своїми грудьми, майже повністю оголеними, обрамленими чорним шовком, немов у рамі вікна. Їй було, либонь, років сорок; округлу напудровану шию оперізували діаманти й агати. Вузькі очі застигли на мармуровому обличчі.

Я підвівся, і вона простягла руку. Я ступив уперед і потис її напахчену долоню. Кучері її броньованої зачіски блищали, наче полаковані.

— Ласкаво просимо, дорогий хлопче, — промовила вона глибоким голосом, не усміхаючись. — Я — Верховна Жриця. Можеш поцілувати мій шаль.

* * *

Верховна Жриця Авалеї була на Благословенному Острові бранкою. Вона не бувала на материку вже більше десяти років. Тим не менш, підтримувала представницький, ба навіть розкішний салон, в якому розважалися гості з родовитих сімей, які все ще підтримували її ослаблий культ. Вона приносила жертви богині на одному зі схилів Острова; у святкові дні їй дозволялося використовувати танцювальну залу Вежі Дзеркал. Її шаль був зроблений із шовку настільки рідкісного, що створював враження масивного, немов живого. Коли я притис його до вуст, він залишив по собі аромат морви.

— Сідай, — запросила вона.

Я потонув у жовтій оббивці крісла, на яке вона вказала. Нелегко було витримувати її розумний, дещо хтивий погляд. Вона промовила повільним, лунким голосом, і кожне її слово було вагомим, наче камінь, що падає у воду: — Тут ти у безпеці, дитино моя. Не бійся. Хто-небудь, принесіть йому напій.

Похмура дівчина вийшла з декоративного лісу і, наблизившись, опустила мені в долоні предмет, виготовлений зі скла й срібної філіграні.

— Дякую, — сказав я, обережно приймаючи його. Це було щось на зразок лампи, з круглим черевцем і чотирма срібними ніжками. Кілька подібних «ламп» стояло на низькому столику посеред кола гостей; з кожної стирчала вигнута рурка зі скла.