Читати книгу - "Скалаки"

зашарілась і в милому збентеженні стала перед Їржиком. Старий драгун усміхнувся й уже підняв був руку підкрутити пишні вуса, та згадав, що давно зголив їх.

На кабиці в сінях тріскотів вогонь; стара Бартоньова готувала рятівникові своєї любої внучки розкішну як на той час вечерю — яєчню і затірку. Лідка крутилася, як веретенце; ніколи ще не була вона така швидка та моторна, як того вечора.

Їржик сидів у світлиці сам. Балтазар вийшов до стайні, тоді поліз на горище. Бідний хлопчина сидів у хаті, де він народився. Все тут було так само, як за його дитинства: он велика піч, біля якої панський слуга боровся з дідом, а там сердешний дідусь упав, а тут пролилася кров вірного Цигана... Задумавшись, Їржик мимовільно підвівся, вийшов у сіни, вступив до комори й став посеред неї. Вже смеркало, малесеньким віконцем пробивалося останнє світло дня. Їржик бачив ліжко з стареньким квітчастим покривалом, на стіні над ним — образок у віночку зі свіжих квітів. Це тут він пробув із тіткою, батьком і дідом останні хвилини перед утечею. Спогад про минувшину стис йому груди.

По вечері Балтазар довго сидів із Їржиком; старий вояк не міг надивуватися з розумного хлопчини. Розмовляли про недорід та нужду, про голод, про панщину. Лідка, сидячи в кутку, слухала.

— Вже ж по всій окрузі народ ремствує,— казав Балтазар.— І тепер лихо, а як молодий князь стане володарем, буде ще гірш. Десь за тиждень має бути церемонія...

— Та що народ ремствує, це добре,— відказав Їржик. Балтазар здивовано глянув на нього.— А то, господи боже, що воно й за люд настав, — вів далі юнак.— Мучать його, мордують, а він мовчить. Давніше, за старих часів, не стерпіли б.

— Ти гадаєш? Тепер би нічого не вийшло. Що ж вони можуть удіяти?

— Взяти панів за горлянку.

На хвилину запала тиша.

— Гей, хлопче, хлопче, ти ще молодий, кров у тебе гаряча. Я на твоєму місці теж рубав би отак з усього маху, але... Шкода й гадки.

— Так, по-вашому, нічого б не вийшло, хоч би й усі разом...

— Еге-ге, Їржику, якби ж то всі разом... Та чи буде воно так? І що то за думки в тебе...

— Та якби вони обернулися в діло... Ніхто про нас не дбає, бог задля нас чудес творити не буде, отож мусимо дати собі раду самі.

— Покинь і думати про таке, Їржику. Я теж колись думав був про це, але з нашим народом нічого не зробиш. От якби з полк драгунів:, він більш вартий, ніж тисяча хлопів.

Надворі почулися кроки. До хати вступив війт. Він сказав, що йде просто з Находа й забіг сюди по дорозі, бо має справу до Уждяна. Потім почав бідкатися, який йому клопіт із тим війтівством.

— То те їм подавай, то те їм не так, а як станеться що в селі, знову ж таки на мені все окошиться. Пан управитель весь час грозиться цюпою, від людей у селі теж добра не бачу. Всі нарікають, а я чим винен? Та й як таки його проти своїх іти... А тут іще, подумайте лишень, за тиждень у замку свято буде, церемонія: стара княгиня передає маєтки молодому князеві. Ото вже буде забава!

— А люди з голоду мруть! — буркнув Балтазар.

— Правда ваша, сусідоньку, мруть, та нема ради. Мусимо дати з кожного села кількох верхових, і ми, війти, з «правом», та ще — отож-то й халепа! — дівчат, принаймні по дві з села, для процесії.

Лідка здригнулась. Їржик, що досі сидів похиливши голову, глянув на любу дівчину.

— Еге ж, дівчат, — вів далі війт.— А де їх узяти? Колись-то їх було як квітів, а тепер скільки нас усіх у тому селі лишилося? Рахував, ідучи, всю дорогу, а більше як двох дівчат не нарахував. Було б їх чотири підходящих літ, але ж Доротку Яворову забрали до Дубенського фільварку служити, так вона собі таке там вислужила, що крий боже. Впала в око панові окономові; тепер вернулась додому, а спідниця не сходиться. А з Мадленкою Суковою те саме. Та на пана писаря нарікає. От часи настали, господи боже! Моя ще мала... От і лишається тільки Марженка Паштялкова та...— війт нерішуче докінчив: — Ваша Лідушка.

— Лідушка не піде, — відказав Балтазар.— Ви знаєте, пане-брате, я що хочете для вас ізроблю, тільки не це. Ось слухайте чому.

Лідушка вибігла за двері, а Балтазар у небагатьох словах розповів війтові про замах на Лідущину честь, не згадавши, звісно, про Їржика й не показавши на нього, бо тоді хлопець мусив би назвати війтові своє ім’я. Війт поки що не спостеріг юнака, який сидів у темному кутку.

— Ну, це річ інша... але ж, сусідоньку, зважте на мій клопіт: двох дівчат дай, хоч розірвись. Таж князь її й не помітить між стількома, а зате вам не треба буде на коні виїздити, хоч ви б для цього найбільш пасували.

— Аякже, поїду я йому на парад!

— Можете провести Лідушку, щоб вона там не згубилася в натовпі; а не вийде, то мене