Читати книгу - "Скалаки"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 98
Перейти на сторінку:
потім зовсім затягають.

— А ви не знаєте, хто там усім порядкує?

— Пан писар із замка.

— Не камердинер?

— Та й він, але той при панові.

— Лідушко!

Дівчина ввійшла.

— Підеш у процесію?

— Ні, дядечку.

Балтазар не став їй наказувати, а почав удвох із війтом умовляти її; дівчина, побачивши, що Їржик не суперечить, зрештою погодилась, хоч і нерадо. Війт, заспокоївшись, пішов.

— Не бійся, я буду з тобою,— втішав Балтазар Лідку. — Треба ж виручити чоловіка...

— Я теж буду там,— шепнув Їржик дівчині.

Було вже пізно: на «Скелі» полягали спати. Настала ніч, тепла та ясна, небо було всіяне зорями. Близько півночі якась темна гнучка постать, тихенько обійшовши «Скелю», звернула в садок, у який дивилося віконце колись Маріїної, а тепер Лідчиної комірчини. Під тим віконцем і спинився тихий нічний блукач, Їржик Скалак. Не встиг він постукати, як хтось доторкнувся до його голови. То була Лідка, вона якраз виглянула у вікно. Напіврозплетені коси падали їй на плечі.

— Лідко! — приглушено вигукнув радісно здивований Їржик.— Ти не спиш?

— Та не спиться... А ти де блукав?

— Був у вільшнику.

— Так пізно?! Їржику, ти не можеш забути...

— Не можу. І простити не можу, розумієш?

— Що ти надумав?

Їржик помовчав хвилинку, ніби задумавшись, потім відповів:

— Ще й сам не знаю, але далі так не буде.

— Їржику! Я боюсь...

— Лідко! — Вхопивши дівчину за руку, Їржик несподівано поцілував її. Як воно так вийшло, хлопець сам не знав: чи то він її до себе пригорнув, чи вона сама до нього нахилилась.

Яблуня, що росла під віконцем, тихо шелестіла, крізь її розложисте гілля блимали ясні зорі, а знизу, з урвища, долинав глухий гук річки.

Якусь хвилину Їржик із Лідкою стояли мовчки, не в силі вимовити слова. Але тепер обоє ясно знали, що кохають одне одного, хоч про це ніхто з них так і не сказав.

Їржик пішов щасливий. Лідка ще довго стояла біля вікна, милуючись тихою літньою ніччю.

Старий господар теж був щасливий, але тільки вві сні. Йому приснилося, ніби він при повній зброї, в новій драгунській уніформі, на своїй баскій Медушці виїздить із двору на парад; стара Бартоньова дивиться на нього, Лідушка плеще в долоні, а Ванєк, киваючи головою, мурмоче: «Е, таки кіннота — це не абищо!»

12. Рихетський

Другого дня Їржик уже йшов дорогою до панського лісу, прямуючи до Материнці. Балтазар нізащо не хотів відпускати його зі «Скелі», а Лідушка зажурено похнюпила голову, коли Їржик твердо став на своєму, виправдуючись, що йому треба розшукати тата. Але хлопець мусив пообіцяти старому драгунові, що скоро прийде знову й приведе з собою батька, якого Уждянові не терпілося побачити.

Юнак легкою ходою йшов путівцем; після довгої негоди знову припікало сонце, і парка спека загрожувала новою грозою. Невеселе видовище являли лани, що лежали облогом або жовтіли миршавими житами. Був уже липень, а низький, мізерний хліб і досі стояв у полі — то негода, то панщина не давали зібрати й ці убогі дари землі.

Біля самого лісу Їржик раптом звернув з дороги й польовими стежками вийшов на другий путівець, що вів до битого шляху. Зітхаючи, дивився хлопець на зігнуті постаті, що ходили по торішній стерні, немов чогось шукаючи. Він знав: ці змарнілі люди збирають пирій, щоб зварити його з кропивою та хоч якось заглушити голод. Село над дорогою неначе вимерло. Крайня оселя стояла, пусткою, крізь навстіж відчинені ворота не видно було в дворі ані курятка. Господар, начепивши торби, покинув свій дім. А там шкутильгала через дорогу старенька бабуся. Син чи зять, що годував її, подався світами, лишивши стару напризволяще, і вона йшла до сусідів попросити шматочок хліба. Далі чулося з хати дитяче квиління, а там за плотом у садку дітлахи, зовсім малі й підлітки, вишукували під деревами падалицю й жадібно пхали в рота. Цим нещасним створінням із хворобливо-блідими личками й роздутими животами вже недовго лишалося жити. З багатьох дворів чути було якесь гупання. Там товкли деревну кору: з неї, змішавши з висівками або млиновим пилом, пекли чорні, нестравні коржі. Їржик це знав, бо таке, як тут, було у всіх селах. Лютий голод змушував людей удаватися до бозна-чого: вони рвали кропиву, збирали всякі корінці й давились ними, попаривши окропом. Отаке страхіття було в кожній хаті, од наймитської халупи до оселі заможного господаря.

Їржик поспішав перейти село: угледівши його, люди зачиняли двері, гадаючи, що він іде просити хліба. Лиш за селом він перевів дух, але скоро дійшов до другого, а там було

1 ... 41 42 43 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Скалаки"