Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

кілька, а іноді й кільканадцять годин, — я деколи сідаю біля вікна на другому поверсі й дивлюся на Мансанарес. На праль, повозки, на селянина, який везе двоколкою помаранчі, які потім продасть продавчиням помаранчів, на змінні кольори води, яка обідньої пори буває сірою або зеленкавою, а ввечері виглядає, як золота жила в потемнілій руді полів і будинків. А потім я біжу вниз до якоїсь розпочатої картини, або навіть ні — просто підходжу до найближчої стіни і починаю малювати те, що бачив: крони дерев, що хвилюються від вітру, людину з мішком, що йде дорогою. Але я знаю, що цілість іще незбагненна. Що досі йдеться не про те. XXIX
Свята інквізиція

Вона починається з крапки, із зеленкавої, чорнявої краплі фарби на кінчику пензля — торкнулася стіни і, проведена довкола, росте й росте. Вона мала бути лише ще одним листком, схвильованим першим жовтневим вітром або тінню відкинутої парасолькою пінії, що вростає корінням у круте узбіччя гори; але розширюється та перетворюється на чорну очницю, розливається на половину вгодованого обличчя, блукає, випускає з себе темних черв’яків — тінь широких губ і носа, які тут зовсім не пасують — потворних, часто облизуваних вологим, рухливим язиком. Куди тут — серед схилів, порослих деревами, в цю ущелину між затуманеними, ледь блакитними пагорбами — лізе ця мордяка? І все, що з нею в комплекті: навколо писка, як підгнилий гарбуз, навколо пошерхлої вохри і липкої чорноти — брудно-сірі складки хустки, темні сукні й контури другої постаті; і вже те, що було всього лишень бунтівною краплею, розростається у другу постать, у приземкуватого ченця в каптурі, що демонструє грубий живіт, як монструозну вагітність — невідомо, що в нього там є, може, йому захотілося народити дитину, як Нерону, якому у шлунок поклали жабу, і та жаба росла й росла, поки імператорські лікарі не зробили кесарський розтин і не видобули її на світло, я читав про це ще підлітком у житіях святих із бібліотеки у школі піярів… — оцей поруч… я бачу, як моя рука змішує в палітрі зеленкаву жовч, яка одразу ж перетворюється на золотий ланцюг на чорному одязі, і як за якусь мить трохи вище кілька сильних рухів утворюють квадратний комір, а тонкий пензель рисує шпичасті кінцівки скуйовджених вусів і тонкої борідки… — оцей, що поруч — лікар-хірург, що розводить жаб у животах ченців та імператорів, які хочуть народити дитину; за ним — злий дух, який шепоче щось йому у вухо про товстуватого, підстаркуватого типа, що стоїть перед стіною в одному кітелі й не може збагнути, чому він привів у цей ідилічний пейзаж усе це підозріле товариство.

Оті троє — жінка в хустці, чернець і лікар — дивляться на мене уважно. Свята Інквізиція, яка прийшла невідомо звідки, з фарби, з глибини стіни, з-під тиньку й перкалю, надрукованого у троянди, і тепер мене звинувачує. І кривиться, ой, кривиться, і морщить губи в гримасі, і стягує брови, і плескає себе по животах, і стискає в руці сувій із вироком. А за ними — наступні, незліченні, я бачу, як вони змикають лави, як поволі плетуться дорогою — згорблені старушенцїї, лікарі та судді в перуках, товстуни, каліки, — кожен із них хоче підійти й мене звинуватити.

Нездаро, розтелепо, нехлюю, тюхтію, — кажуть вони, — неробо, засранцю, паразите, смердючий ледацюго, імпотенте, хирляче, пестунчику, амебо, — кажуть вони, — дурню, художнику, який не намалював жодної картини, дідугане, смердючко, — кажуть вони, — помилко, смітюху, недоробку, випердку.

Слова ллються з їхніх великих, набубнявілих губ, як чорна ріка, і заливають увесь пейзаж, картину, чергові картини, мене, деруться сходами на другий поверх, огортаючи колону з масивною головою мого батька; любовно б’ючись об неї.

Гнітюче передчуття прийдешнього (Tristes presentimientos de lo que ha de acontecer). Фрагмент. Серія «Жахи війни».

XXX
розповідає Хав’єр

Було вже темно. Було вже темно багато годин — бо я не бачив, як тіні, щоразу довші, слалися через усю кімнату, аж світло ставало помаранчевим, потім сірим, поки не згасало. І я бачив себе, як, спотикаючись об якесь відерце, я йду по канделябр, як встановлюю його біля стіни на застелений ганчір’ям столик, як запалюю свічки. Але я зовсім не відчував, що це я, а відчував, що це хтось інший, хтось, хто прийшов до порожнього будинку за моєї відсутності, закрався, виламав замок, безшелесно піднявся сходами і малює по моїх картинах, і псує їх, базграє по них, хлюпає фарбою, мастить, видобуває з клейких шарів закутаних у хустки бабів, живіт ченця, сукні та плащі, паскудні пики. Я бачив, як він працює над зображенням процесійної хоругви і як, знеможений, клянучи, перетворює її на руду скалу, що злетіла з вершини невидимої, мерехтливої гори в давні часи, як швидкими рухами пензля він множить юрбу, голова за головою, мов темну луску на спині хижої риби.

Я не знав його. Не знав того себе, забув його — він спав увесь цей час. Це він колись давно, сидячи у кріслі над томиком віршів, оправленим у зелений мармуровий папір, побачив в одному зблиску могутнього колоса, що виростає з туману над протиборчими арміями. І це він його малював — у самозабутті, а потім зник. Зійшов по сходах на Калле-де-лос-Рейес, зачинив за собою двері і з’явився лише сьогодні, в моєму кітелі, в моєму спідньому, з моїм прорідженим волоссям на голові, відчинив двері внизу і, немовби знаючи шлях, піднявся сходами на другий поверх, розмішав зелену фарбу з чорною та поставив у пейзажі одну крапку, з якої все почалося, з якої все виросло. Я дивився на це онімілий, а потім підійшов до нього. І ми злилися в одне ціле.