Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Я? Мене? Я не виглядаю навіть схожим на себе, але відчуваю, що це ти мене викрадаєш на човні з вітру, на повітряному крилі, і відчуваю, як мій кітель перетворюється на смиканий повівами плаз; ми зчепилися між собою — ти тримаєш мене за лікоть з такою силою, що іноді здається: відірвеш руку — ми ковзаємо над широким полем бою.

Так, тепер я все це собі пригадую: повітря, голод, вогонь і війну. Ніщо від мене не ухилилось, ніщо мене не оминуло, бо якщо я навіть не бачив цього на власні очі, то бачив очима, заплющеними десь глибше, другою парою очей, які має кожен із нас, навіть якщо воліє їх заплющити. Або виколоти. Ноги — ноги, об які вдарилися двері дому, коли я виходив на світанку, навіть не пам’ятаю навіщо; стук, немовби дошка вдарила об дошку, бо вони були тонкі, як патички, як ходулі, як ціпки — тоді багато бувало таких ніг і таких рук, долонь, як в’язанки хмизу, облич, як кісточок, тісно обтягнутих шкірою — і тіло на кінці ніг, схудле, замотане в лахміття, зі схиленою головою та ще відкритими очима; я стояв, здивований, і намагався дивитись, як він спостерігав за тим, за чим спостерігав, і бачив стиснений у пальцях окраєць хліба, даний кимось милосердним, можливо, навіть нашою кухаркою, схований у долоні, яка не могла піднести його до рота — але тепер до затиснутої руки підповзає худа дитина, як пес, як пес із перебитим хребтом, і тягнеться за хлібом, жадібно вириває його, немовби раптово, на мить, відновила сили, пожирає і застигає. Буде перетравлювати. Вона не здатна йти далі, не може йти далі. О, я бачив усе це. Бачив міста у вогні й жінку з ногами, прив’язаними до двох стовпчиків, мов розпанахану свиноматку, на яку лягали п’ятеро, десятеро, п’ятнадцятеро, поки останній не розсік її палашем від грудей до підчерев’я. Бачив, що метал робить із тілом, що з тілом робить снаряд і баґнет, і загострений ніж, і селянські вили, і чавунний кіл огорожі, на який настромлюють зв’язаного полоненого. Але я заплющив обидві пари моїх очей, бо волів не дивитися, ніж отруїти себе цими видовищами — оскільки мав ілюзії, що можна уникнути отруєння.

А тепер знову це бачу, бачу це, як на долоні: чужинські війська, що спустошують країну, люди, що несуть торби, повні відрізаних французьких вух із сережками і відрізаних французьких пальців із перснями, і бачу розіп’ятих на дверях стодол і дерева, чиї гілки поламалися під тягарем вішальників; я бачу коней, чиє тіло в зіткненні з металом має такі ж примарні шанси, що й людське тіло, і бачу наставлені дула, масні від змазки, намащені густою чорнотою, кістяним вугіллям. На все це відкрилися мої очі, піднімаючи мене на повітряному вітрилі, на вітрі, що став диба.

Я не знаю тебе і не пізнаю; обличчя твоє закрите грубим червоним плащем, у який ти закуталася від колін до носа — тут, на висоті, жодне дерево, жоден мур не затуляє нас від морозяного вітру, який продуває цю неприязну країну, піднімаючи листя, клапті одягу, дим і легковажних мандрівників. Я бачу твоє волосся й очі, і чоло, але в тебе не написано на чолі, ким ти є, в тебе не написано на чолі твоє ім’я — а ти можеш бути демоном і богинею, можеш бути алегорією, втіленою в живому, теплому тілі, загорнутому в пурпурове сукно, в кожному разі, кимось незвичайним, бо звідки ти вмієш літати? Це не політ сільської відьми, яка млявими стегнами, намащеними салом із вішальника, сідлає мітлу або держак від мітли, оооо, це вже зовсім інший політ. Я? Мене? Саме мене забрати на це безпечне плато, на цю шалену гору з містом, яке захиститься від будь-якої армії, з кафедральним собором, баштами, зі сховищами, забезпеченими зерном, сушеним м’ясом і фруктами? Підняти саме мене над пролітаючими кулями і залишити там, щоб я наприкінці життя, врешті-решт, зробив щось корисне? А навіть якщо не корисне, але гарне? Асмодею, втілений у жінку? Мінерво? Мистецтво? О, викрадай мене, викрадай, ти так гарно викрадаєш!

Першою підняла тривогу мама. Вона прийшла в гості, зняла капелюшок і з порогу повідомила, ще тримаючи в руках вийняті з волосся шпильки: «З батьком щось негаразд». А коли з ним було гаразд? Ну, коли? Хіба вона не пам’ятає, як він залягав по кутках, у кріслах, як посилала до нього служницю зі склянкою зілля, зітхаючи до мене: «Треба підлити мімозу»? Хіба вона не пам’ятає, як він цілими днями сидів ані пари з вуст, як він раптово розлютився, коли вона сказала йому: «Хав’єре, вийди з дому, бо мохом поростеш», що аж весь заслинився? Як розмовляв із мухами та мишами? Що означає «негаразд» у цьому випадку?

Та нехай уже, я пообіцяв їй поїхати в п’ятницю до Квінта-дель-Сордо, бо цей одноманітний шум нарікань доводив мене до нервового розладу. Вона сиділа у кріслі з філіжанкою геть вистиглого, загуслого шоколаду і скаржилася, що в такому стані вже не бачила його дуже давно, що зовсім його не впізнає, що він страшенно змінився, що має хворий вигляд. Я приїжджаю, Тюхтій у чудовому настрої, рум’яний, збуджений, сидить біля будинку за накритим столиком і поїдає гору їжі: оливки, паприку, хліб, смажену рибу, груші, все одночасно. Ну, — думаю я, — щонайбільше ще трохи поправиться, підлога під ним не завалиться, недарма ми її укріпили перед моїм шлюбом. Але на хворого він не схожий. А балакучий який, розповідає про якісь тутешні справи, про якогось сусідського хлопця, про молочарку, про те, що Феліпе подряпав собі руки, обрізаючи гілки, що кицька окотилася, і порскає при цьому соусом, порскає крихтами… вся скатертина у плямах, у шматках виплюнутої їжі. Я бачу, що в мами просто вкотре був напад невдоволення й істерики — я вже хочу піти, мовляв, я тільки проїздом, а батько тягне мене всередину показати мені, як він приготував наші кімнати. «Я