Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

окремо від дружин, «щоб вовк поросят не з’їв», — оголосила Зінаїда.

— Це і добре, — сказала якась стара, що проходила повз. — А то мій дід так козу наводиться, що хропіння стоїть на всю хату.

Ця репліка викликала дружний сміх присутніх.

— У п’ятницю теща йде в гості до зятя. Та не просто йде, а з ранку надсилає всі продукти на вареники, деруни, пиріжки. І сковороду свою передає. А після частування зять садить тещу на візок, впрягається в нього сам і везе по всій вулиці. Ось тут-то всі й дізнаються, яка теща.

З воріт викотився візок, який тягнув Григорій. Юрба роззяв чекала на розв’язку. Молодик підкотив візок до розвилки. Попереду дорога роздвоювалася. Якою з них далі рушить зять — рівною чи вибоїстою? Молодий чоловік зупинився, усміхнувся і голосно сказав:

— Теща у мене золота!

Це означало, що він вибрав рівну дорогу. Сусіди привітали таке рішення радісним улюлюканням. Утім, якби зять ухвалив інше рішення, радість глядачів була б не меншою.

— Ну і, нарешті, два найголовніших дня свята — субота і неділя, — Зінаїда ледве стримувала усмішку, позираючи на матір і чоловіка. — Тепер починаються основні веселощі.

Увесь народ зібрався на головній площі. Пісні, танці, забави, ігри, гори вареників, млинців, пиріжків з маком — чого тут тільки не було! Принесли «народжену в понеділок» колодку.

Ой, Коло-Колодію, дай мені мрію, Ой, Коло-Колодію, я вже радію. Сонцю радію, радію весні, Я, Колодію, й-ой, радію тобі.

Почали розпалювати багаття, та непросте. Кожен приніс із дому непотрібний мотлох: хто поламане колесо від воза, хто безногий стілець або лавку, хто — прогнилий стовпчик від паркану або старе ганчір’я. Все піде у справу! А коли багаття розгорілося, почали урочисто спалювати колодку. Разом із Колодієм повинні померти всі злі сили, погані думки, образи. А Колодій востаннє раз у цьому році дарує своє тепло присутнім. У цей момент починаються обійми, поцілунки, жарти.

Ой, спасибі, Колодію, Що зібрав до купки, Гостювали, цілувались, Аж злипались губки!

А як тільки стемніло, небо осяяв казковий феєрверк. Це граф Потоцький підготував сюрприз на честь свята. Ось усе й закінчилося. Молодь зібралася біля багаття і затягла задушевні пісні. І ще довго ніхто не хотів розходитись.

— Панове, — Зінаїда чарівно усміхнулася на прощання, — не забудьте перед сном прополоскати рота, щоб чорти не витягли сир від вареників разом із зубами.

Увечері біля каміна за келихом вина гості Потоцьких захоплено ділилися враженнями від свята.

— Так, — прицмокнув язиком Ла Тур, — українські дівчата надзвичайно гарні.

— У вас, французів, одне в голові, — усміхнувся Лампі. — Втім, мушу зауважити, що і жінок гарненьких тут теж вистачає.

— Доведеться нам, пане художнику, проект палацу зробити швидко, а от із будівництвом поспішати не потрібно, щоб краще вивчити жіноче товариство Тульчина, — засміявся Ла Тур.

— Що вам іще сподобалося? — звернулася до італійця графиня Жозефіна.

— Я навіть трохи засумував, коли почув українські пісні, — невесело усміхнувся Лампі. — Мені на мить здалося, що я в Італії. У нас пісні такі ж задушевні і співучі.

— До речі, панове, — втрутився в розмову граф Потоцький. — Ви звернули увагу на високого стрункого хлопця? У нього дивовижний голос. Жозефіно, мені здається, його потрібно відправити до Італії на навчання. Адже гарний оперний співак завжди згодиться для нашого театру.

— О так, графе, — збуджено промовив Лампі. — Я теж примітив цього хлопця. Ви повинні зробити все, щоб розвинути його талант. Я впевнений, його зірка засяє не лише тут, в Україні, а й у Європі.

— Ну, про це ще говорити рано, але спробувати варто. Як звуть цього хлопця? — звернувся Потоцький до свого управляючого.

— Це син коваля Федорка. А звати його, по-моєму, Анатолієм.

— Завтра запроси його до мене.

Через кілька днів граф Станіслав і графиня Жозефіна попрощалися зі своїми гостями. Разом з ними до Неаполя вирушив і Анатолій Федорко. Його серце завмирало від щастя, водночас хлопцю було страшно покидати рідний край.

У серпні у подружжя Потоцьких народилася друга дитина. Граф сяяв: на світ з'явився продовжувач прізвища Юрій Фелікс. Коли Станіславу дали потримати сина, він підняв його високо над головою і вимовив:

— Сину, я впевнений, на тебе чекає прекрасне і довге життя. Принаймні, я зроблю все від мене залежне, щоб це було саме так.

Десь через місяць графиня Жозефіна повідомила чоловіку:

— До нас інкогніто виїхав мій батько — хоче зробити сюрприз.

— Дуже добре, — потер руки граф Станіслав. — Не розчаровуватимемо тестя. Зробимо вигляд, що нічого не знаємо. Але гінця назустріч надішлемо. Запросіть до мене лікаря, — наказав він слузі.

Отримавши необхідні інструкції, лікар вирушив назустріч Мнішеку. Видавши себе за львівського купця, що прямував до Тульчина, він склав компанію старому графу, не забуваючи з кожної поштової станції відправляти гінців у тульчинський палац із повідомленнями.

Граф Мнішек був злегка здивований безпечністю зятя і дочки. Як же так? Він зміг вільно доїхати до них, і жодного разу не був зупинений охороною. Більш того, навіть парадні двері палацу були відчинені, і жодного слуги не було видно. І лише коли він увійшов до палацу, все зрозумів. Загримів оркестр, заспівав хор, і назустріч графу вийшли усміхнені зять із дочкою, з онукою Пелагеєю і внуком Юрієм на руках.

— Ну от, — розплакався від щастя граф, — хотів зробити сюрприз я, а зробили його мені ви. Нічого не можна приховати.

Після від’їзду батька графиня Жозефіна дещо змінилася. Якось вона викликала Станіслава на серйозну