Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

себе, і мене, і всіх нас?” — розпачливо й гнівно подумав Йон.

І як вона могла так? По-перше, залишила бойову позицію, по-друге, вийшла з-під охоронного комбінезону, по-третє, взагалі десь зникла. Хіба цього не досить, щоб позбавити її права брати участь у польоті?

Аж раптом Йон, страшенно здивований, відчув, що з нього спадає контрольний комбінезон. Злякано скрикнувши, на мить втративши контроль над кермом, він у розпачі хотів натиснути на педаль гальмування. Хлопцеві здалося, що зараз, цю ж мить, космоліт, покинутий напризволяще, вріжеться в хмару метеорів.

Та йому так тільки здалося.

Бо, глянувши на запасне кермо, він побачив там Альку.

— Бери кермо в руки, — спокійно мовила вона. — Негайно ж!

Не роздумуючи, хлопець виконав наказ. Він уже розумів, що Алька зробила добре.

Та все ж дівчина хотіла виправдатися перед ним.

— Я все поясню, керівнику, — швидко мовила вона. По-перше, я залишила своє місце, щоб вимкнути радіо. Не можна було витримати того галасу.

— Маєш рацію, — відповів Йон.

— По-друге, — вела далі дівчина, — я могла залишити місце стрільця, бо тут уже не можна стріляти. — По-третє, я вважаю, що треба було зняти комбінезони, бо ми мусимо якось порозумітися, а в них можна розмовляти тільки по радіо. Ну, то як?

— Ти дуже добре зробила, — сказав Йон.

Алька глянула на контрольну таблицю.

— Залишається одна хвилина, — збуджено мовила вона. — Яка швидкість?

— Двісті на секунду.

— Ну, якраз.

— Так! — вимовив Йон і раптом суворо зиркнув на неї. — Годі балакати, Алько. Через десять секунд оголошую тишу на борту.

Проте Алька не витримала. Знову в ній на мить прокинулась душа геолога.

— Що ж воно зробилося з тим радіо? — спитала вона сама себе. — Тільки якийсь мінерал міг так подіяти! Поглиначі хвиль? Ніхто про таке ще не чув. Сенсація! Або…

— Тихо! — гримнув Йон.

— Мовчу, керівнику, — покірно сказала Алька.

Йон почав гальмувати. У нього ще ніколи так не калаталося серце, як тепер. Він не був цілком упевнений, що знайде “Альфу” чи “Бету” точно тоді, як передбачав Супермеханомозок з Головної Бази, але мусив саме протягом цієї хвилини зменшити швидкість свого космольота до нуля.

Він гальмував обережно і дуже повільно, але й так кров прилила йому до очей, до вуст, до кінчиків пальців, до носа, Йон раптом з великим подивом зауважив, що з носа просто йому на руку впала крапля крові.

“Що це таке? — подумав він. — Ага, зрозуміло — ми без комбінезонів”.

Водночас хлопець задоволено відзначив, що все пройшло дуже добре. І що за такі випробування його зарахують без екзаменів до Школи Великих Швидкостей.

Він не додумав до кінця, бо всупереч наказові й обов’язкові зберігати тишу обоє враз закричали:

— То вони! То вони! То вони!

Вони зустрілися в самій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої тисячі.

— То вони! — крикнула Алька.

— То вони! — гукнув Йон.

А в цей час екіпажі “Альфи” й “Бети” збіглися до екранів та візирів.

Всі вже знали, що ніхто, крім дітей з “Розвідника”, не міг з’явитися тут на КБ-803. На “Альфі” таку можливість вирахував через півгодини після того як космоліт застряв у Чорній Ріці, сам Марім, а на “Беті” передбачив видатний астрограф Єронім Брошкідзе. Проте лише Чандра Рой та Гелена Сого вірили, що дійде до такої зустрічі, і саме вони чергували як спостерігачі на своїх космольотах. Доля їх нагородила: Чандра на “Беті”, а Гелена на “Альфі” перші побачили зображення, якого так чекали, і з усієї сили почали згукувати товаришів:

— То вони! То вони! Дивіться, то вони!

І тільки через добру хвилину на обох космольотах пролунали докладні вже донесення спостерігачів:

— КБ-803 йде нашими слідами, віддаль — 20 кілометрів, сигналізація — світлова!

Зрозуміло ж, що, за винятком пілотів, до екранів миттю збіглись усі члени екіпажів, покинули свої місця навіть найстриманіші і найвідповідальніші люди. Дійшло таким чином до дивних, можна навіть сказати, прикрих сцен.

Але не дивуйтесь тому бракові дисципліни.

Ще перед хвилиною члени обох екіпажів були впевнені, що безповоротно падають у безодню. Що вони ніколи вже не повернуться додому — на планети рідної сонячної системи. І що нема їм ніякого порятунку.

Та ніхто не думав покірно чекати смерті. Тому на обох космольотах люди зразу почали робити все, щоб урятувати собі життя, забезпечити повітря й харчі.

Найперше “Альфа” й “Бета” спробували з’єднатися. На той час, як їх наздогнав КБ-803, вони вже годину як були зв’язані тросом і летіли поруч.

Одночасно взялися до роботи науково-дослідні групи, створені зразу після катастрофи: група харчування, група зв’язку, група, що вивчала можливості повернення, та група, що досліджувала Чорну Ріку.

Люди працювали спокійно, як завжди. Жартуни сипали дотепами, Орм Сого співав, Марім насвистував, як птах. Зрештою, всі були збуджені, як завжди перед новою роботою, що цього разу була особливо тяжка.

Оце і все. Здавалося, що не сталось нічого особливого — хіба тільки що вони разом з Чорною Рікою летіли в бездонну прірву.

Звичайно, в обох космольотах знали, що якась надія на порятунок ще є, але, як ми вже згадували, крім Чандри й Гелени, ніхто в неї не вірив.

Тому, коли всі закричали: “То вони!”, а потім: “КБ-803 йде нашими слідами…” — ніхто, за винятком пілотів Маріма й Орма, не міг утриматись,