Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

розісхлася

Та тече в усіх уторах -

Конче тра набить обруч.

 

Зледащіло все лицарство,

Животи пасе, розводить

Все любовні теревені,

А пригод не йде шукать.

 

А неправда скрізь панує

І гнете невинність люто,

Землю божую плюгавить

І поганить красоту.

 

Велетні жорстокі ходять,

Діток без страху з’їдають,

Мучать в погребах красавиць -

Оборони їм нема.

 

Гей, Алонсо, схаменися!

Весь свій вік прожив ти чесно,

Злу не потурав ніколи,

То й тепер не потурай!

 

Хоч всі правду відступили,

Наплювали на невинність,

Красоту відбігли в горі,-

Ти її не відбіжи!

 

Світ страшенно попсувався

І не може він стояти,-

Без блукаючих героїв

За псю душу пропаде!

 

Гей, Алонсо, схаменися!

Будь ти світу порятівник,

Будь ти злому лютий месник,

Оборона правді будь!

 

Годі тутка дома киснуть,

Мов в кропиві печериця,

Коли тамка світ весь гине!

Гей, спасати світ ходім!

 

Діло славне і велике

Зве тебе: часи лицарства

Відновити! Ну ж до діла!» -

Так наш лицар говорив.

 

Блудним лицарем зробиться,

На геройськії пригоди

Рушить з дому в світ широкий -

Ось що враз задумав він.

 

І почав усе ладнати,

Що до сього діла треба

І про що читав у книгах -

Много там не тра було.

 

Поперед усього - зброї.

Ся найшлася по шматочку:

Що на стриху, що у кухні,

Що в овечому хліві.

 

Взяв наш лицар шмату й цеглу

Та й ну терти, дряпать, шкрябать,

Поки зброя прадідівська

Стала на людей похожа.

 

Все мов і до ладу вийшло,

Тільки з шоломом був клопіт,

Бо візира не ставало -

Ну, біда! Хоч сядь та й плач!

 

Взяв наш лицар шмат тектури,

Викроїв візир із неї,

Срібним обліпив папером,

До шолома прикрутив.

 

Бачилось - чого б ще треба!

Та підвів лихий Алонса

Взять меча і стрібувати,

Чи тривкий його візир.

 

Рубонув він раз і другий,

Розлетівсь візир на кусні,

І пропала вся робота,

І прийшлось новий ліпить.

 

Та тепер на розум взявся

Славний лицар дон Кесада

І візир свій тектуровий

Бляхою підшив зі споду.

 

Лицарю коня потрібно.

Славний лицар дон Кесада

Мав коня - таку драндигу,

Що лиш шкіра й кість була.

 

Та не дбав про се наш лицар,

Твердо вірив, що небаром

Кінь його славніший стане,

Ніж той Сідів Бабієка. 11

 

По лицарському звичаю,

Про який читав у книгах,

Він прозвав свою драндигу

Шумно-дзвінко Росінанте. 12

 

По лицарському звичаю,

Про який читав у книгах,

Мусив і собі наш лицар

Винайти нове ім’я.

 

А ім’я те, що небаром

Малось стати голоснеє

На весь світ, затьмити назви

Амадіса, Галоара,

 

Беліана, Передура,

Платіра, Еспландіана, 13 -

Се ім’я повинно бути

І значуче, і дзвінке.

 

Вісім день ходив наш лицар

У задумі стофунтовій,

Поки назву ту придумав:

Із Ламанчі Дон-Кіхот. 14

 

Та, крім того, ще одного

Потребує всякий лицар

По лицарському звичаю,

Про який у книгах пишуть,-

 

Потребує лицар дами,

У котрій би закохався,

Щоб в ім’я її бороться,

Їй здобути славу й честь.

 

Він без дами - борщ без сала,

Хліб без солі, гла без уха,

Бо лицарство без любові -

То немов горіх-свистун.

 

Десять день ходив наш лицар,

І шукав такої дами,

І зітхав, і так балакав:

«Боже, як то буде гарно,

 

Як прийде до мої дами -

Велетень Каракуламбро,

Цар острова Маліндрани, 15

І такі слова рече:

 

«Препрославлена госпоже!

Вірний ваш великославний

Лицар Дон-Кіхот у бою

Збив мене й сюди прислав».

 

Лиш кого б то в біса вибрать

Дамою свойого серця?»

Довго мучився наш лицар,

Поки врешті не знайшов.

 

В близькому селі Тобозо

Дівчина була, мужичка,

Звалась Домка Лоренцівна,

Дівка гарна, що й казать.

 

Славний лицар наш до неї

Здалека зітхав часами,

Та вона про те й не знала,-

От її він обібрав.

 

Видумав для неї назву:

Дульчінея із Тобозо,

Закохався в ній - та, звісно,

Все по-книжному, як слід.

 

Так готовився наш лицар

На своє велике діло,

Поки вирушив із дому

Світ від згуби рятувать.

 

IV

 

 

Рано-рано, ще не встало

Сонце на кастільськім небі,

Враз з курми та воробцями

З ліжка схо́пивсь лицар наш.

 

Взяв на себе славну зброю,

Вивів з стайні Росінанта

І крізь фіртку, загумінком

Тайком вирушив у світ.

 

«Слава богу,- думав лицар,-

Що так гарно се вдалося,

Що баби мої ще спали,

Бо готові б не пустить».

 

Хоч хоробрий був наш лицар,

Та боявся економки,

А язик її сестрінки

Був остріший від меча.

 

«А тепер, мій славний коню,

Ти неси мене, де хочеш!

Я тобі здаюсь на волю,

Бо ж се спільний виїзд наш!»

 

Та заледво се промовив,

Втім, неначе грім небесний,

Думка