Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

темна і зловіща

Шибла в голову йому.

 

Одубів наш славний лицар,

Мало що з коня не кицнув,

Мало не вернувсь додому:

Він ще лицарем не був!

 

Бачите, закон лицарський,

Про який читав у книгах,

Каже, що ніхто не сміє

З лицарем до бою стати,

 

Хто врочисто, по закону,

Не прийме «удару й плаза»

З рук лицарських і не буде

Між лицарства цвіт «побитий».

 

Ах, а він же, Дон-Кіхот,

Ні удару, ані плаза

Досі не дістав, в лицарство

Він побитий ще не був!

 

Та не довго клопотався.

«Що ж,- подумав,- не дістав ще.

То дістати мушу швидко

Те лицарськеє биттє.

 

Перший лицар, що в дорозі

Напіткаю, мусить службу

Сю мені зробить, а славу -

Славу я здобуду сам!»

 

І, вспокоївшись на тому,

Випрямився на кульбаці,

Світ увесь очима змірив

Та й погнав у божу путь.

 

V

 

 

«Пишно сонце золотеє

Розпустило на всю землю

Золоті свої пачоси

І вітало світ увесь;

 

Гармонійно щебетали

Пестропері пташенята,

Світ вітаючи небесний

На кастільськім небосклоні;

 

Оттоді преславний лицар

Дон-Кіхот покинув гордо

Те своє пухове ложе,

Зброю ясную надів.

 

А в подвір’ї вже готовий

Ждав преславний Росінанте,

Щоб на честь усьому світу

Взять його на свій хребет».

 

Так, мабуть, почне колись-то

Чародій якийсь премудрий

По надземному вітхненню

Опис моїх славних діл.

 

О щасливе те століття,

Рік щасливий і година,

У котрій на світ яви́ться

Пречудовий опис той!»

 

Се наш лицар так балакав,

Їдучи під скваром сонця

На драндизі своїй полем;

Далі так почав зіткать:

 

«О княгине Дульчінеє,

Владнице отого серця,

Що тобі до свого скону

Вірно присягло служить!

 

Як же ти жорстока, пані,

Що мене від себе гониш,

Поки світ не буде повен

Слави наших двох імен!

 

Та дарма! Обіт сей свято

Заприсягся я сповнити;

І сповню. Лиш ти, о пані,

Ти про мене не забудь!»

 

Оттаких дурниць без міри

Городив наш мудрий лицар,

Тюпаючи чистим полем

На свойому Росінанті,

 

Пережовуючи в тямці

Глупі повісті лицарські,

Мов вівця, що румегає

Недогризену траву.

 

А тим часом - був се липень

Сонце пражить, мов наняте,

Бачиться, могло б і мозок

Висушити в голові.

 

А довкола рівне поле,

Ні села, ні хат не видно,

Ні душі нема живої -

Сумно тюпа Росінант.

 

Лицар вже десятим потом

Обливаєсь, із гостинця

Курява його обсіла,

Та й у животі бурчить.

 

Аж надвечір показалась

Ветха коршма край дороги,-

Зміркував наш лицар зараз,

Що се пишний замок був!

 

Перед коршмою на приспі

Подорожні дві дівчині,

Що в Севілью в найми їдуть

І тут на ніч припинились.

 

Зміркував наш лицар зараз,

Що се, певно, дві княгині,

А погоничі, що там же

Годували своїх мулів -

Що се знатні чури їх.

 

Дуже врадувався лицар,

Став при вході та й чекає,

Поки в замку ріг затрубить,

Гостеві подасть привіт.

 

Втім тру-тру! нараз почулось -

Се свинар гнав свині з ріпи

І трубою в купу кликав,-

Лицар думав: «Кличуть нас».

 

Ось він в’їхав преповажно

На коршемнеє подвір’я -

Та, страховище уздрівши,

Врозтіч кинулись дівки.

 

«Не лякайтесь, ясні дами!

Я вам зла чинить не хочу,-

Мовив лагідно і чемно

Славний лицар Дон-Кіхот.-

 

По лицарському закону,

До котрого признаюся,

Обов’язок мій - служити

Аж до гробу щиро вам».

 

На страховище залізне,

Густо порохом покрите,

Що такі слова казало,

Витріщилися дівки.

 

Але те, що «ясні дами»

Він до них сказав, се так їх

Розсмішило, що наголос

Реготаться почали.

 

Се діткнуло Дон-Кіхота.

«Скромність - красоти оздоба;

Нерозумний лиш сміється

З незначучої дрібниці.

 

Я ж нічого вам такого

Не сказав, що б вас вразило;

Я лиш вам служить бажаю,-

То з чого ж сміяться вам?»

 

Та дівки ще більш хихочуть…

Дон-Кіхот уже й озлився,

Та, на щастя, вийшов з коршми

Грубий та товстий коршмар.

 

Вид худого Дон-Кіхота

У залізі серед спеки,

Певно, був смішний для нього,

Але перед острим списом

І мечем він респект мав.

 

Він сказав, проте, приязно:

«В добрий час! Гість до нас!»

Дон-Кіхот йому вклонився

І з коня на землю зліз.

 

«На ніч, лицарю, до мене? -

Говорив коршмар.- Усе

В мене є, лиш ліжка бог дасть»

Дон-Кіхот махнув рукою.

 

«Зброя - се моя перина,

Боротьба - моя забава,

Ясний пане каштеляне»,-

Різко лицар відказав.

 

«Га, як так,- коршмар промовив.-

То буде вам вся вигода:

Мість перин тверде каміння

Галабурда замість сну».

 

Тим часом дівки зблизились,

Поздіймали з нього зброю,

Наголінники і панцир,

Тільки шолома ні руш.

 

Він був зв’язаний шнурками,

Ті прийшлось би розтинати,

А на се, хоч гинь, наш лицар

Подозволить не хотів.

 

За той час коршмар у стайню

Втяг голодную драндигу,

Дав їй сіна й Дон-Кіхоту

Повечеряти