Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

з усім світом. Спалах бронзових кіс, відкрита дверка. Ракша зажмурив очі, боячись подивитися на неї, з кимось, чи, може, холодно, по-світському байдужу. Тепло її руки на його руці. Чистий подих, легкий подих.

— Господи! Щось-таки перемінилося у моєму житті.

Дзвінкий сміх, вологі теплі губи на щоці.

— Ходім, Ракша, у тебе є ще багато справ. Тобі я ще встигну поморочити голову. І… І ти мені нічого не скажеш?…

4

Поклик

Від дороги треба йти навпрошки. Цю дорогу розшукав Шестєров. Він прийшов у клас, скинув сумку прямо на підлогу, під широко розставлені ноги, втупивши свій погляд, сизий та чистий, як волошкові квіти у припізнілій порі, і сказав:

— Я, Шестєров, — у цьому було щось більше, аби в класі хтось таки трохи читав, а тому ніхто нічого не помітив, не порівняв, хоча грамотність проглядала в обличчя Кості Шестєрова, разом з його атлетичною поставою, скуластим, виліпленим, наче з одного шматка, обличчям. Рекс відразу, ще не чекаючи, коли закінчиться урок, зіпхнув Нінку Блохасту, сів поруч Івана і зашепотів йому швидко на вухо. Того ж дня, коли до школи-інтернату прийшов Шестєров, його надумали опустити: між дерев'яних балок сушилки, куди його закликали, надумали учинити допит і суд. Рекс давно наготував звинувачення, але вони лишилися гуляти у його голові, бо Костянтин Шестєров витягнув з-за пазухи пістолет, ткнув Рексу у писок, після чого злякана шантрапа посипалася врізнобіч, як воші після доброї порції дусту. Рівно через тиждень, в колі дівчат, старшокласників, меншеньких трохи, хлопців з села, Рекса віддубасив до поросячого писку Шестой, тобто Костиль Шестєров, хоча «шестим» йому ніяк не випадало бути. Іван прийняв його дружбу відразу, чоловіка сильного, справді мужнього, якого цікавили дівчата і який поволі потягнув його в інший бік, навчивши не боятися, відповідати ударом на удар: цілими днями, коли з Іваном не траплялися напади іпохондрії, вони боксували, вивчали і відпрацьовували прийоми боротьби, дзю-до, карате, записані до великого потертого зошита, обліпленого гедеерівськими наклейками, разом з соложавими еротичними оповіданнячками, написаними невідомомим автором, авторство яких здебільше приписувалося відомим або знаменитим письменникам, там — Єсеніну або Льву Толстому. Але у обох живилася одна мрія — розбагатіти за будь-яку ціну. І першим кроком до багатства вони вибрали Рекса. Його викликали на судилище до «труби», але він не з'явився, зникнув вночі безслідно, прихопивши гроші. Рекса підловили десь під Житомиром, відправили назад, але грошей так при ньому і не знайшли. Шестєров з Іваном лишили його до часу в покої. Шестєров організував тренування біля озера, а Іван підбивав розмовами проти Рекса школу. Рекс обрид усім. В перервах, разом з Шестєровим, вони віддавалися мріям, коли на Івана не сходило. Зуб майже нічого не пам'ятав з того, тільки перелякані очі нового товариша, якийсь забобонний переляк. Звідки і як почалося, Зуб не пам'ятав, але знав напевне, — якась невмолима сила тягнула його в пустинні місця, де він сідав, чекав на когось, доки йому нестерпно починало крутити в паху, і він кидався на переляканих дівчаток, що сідали в кущиках попісяти, і як вони зчиняли вереск, то відчував полегшення, велике задоволення від того. Іноді він вибирав жертву, щоб з нею побоксувати, але вибирав хитро, промацуючи її кілька тижнів, і, пересвідчившись у повній своїй силі, викликав до двобою, де розбивав обличчя вибраному кандидату до живого м'яса. Але йому більше подобалося лякати дівок, а то і запізнілих з нічної зміни молодиць. Несподівано все це відкрилося, — якась жінка, що заблукала після походеньок до свого чергового коханця, сіла в кущах, а тут Іван, вона його за шкірку і почала товкти писком у насцяну калюжу, він запручався, але молодиця виявилася пругкішою і не боялася, видно, розголосу, тому приволокла хлопця за патли до директора школи, але той пускав сивушні дракони з горлянки, тільки посміявся, добавивши, що нічого ночами нипати хащами, — Івана відпустили. Після цього він зробився обережним, але днями сходив з лиця, внаджувався до того берега, зовсім безлюдного, майже як острів, і часто рибалки бачили його спину у вилинялій сорочці, його непорушну, як кам'яний виліпок, постать. Шестєрову стали не подобатися такі походеньки, бо він відчував у тому якусь таємницю, хоча навряд чи вона існувала у тому вигляді, що він собі її навигадував, начитавшись книжок про піратів, приховані скарби, здобривши розповідями місцевої, вже сиділої, шантрапи. Якось Іван зізнався йому, що батько у нього «дєлав не одну ходку», і останнє підняло Зуба в очах Шестєрова. Проте його часто почали зустрічати одного, під прямовисним сонцем, в заростях осоки, він сидів спиною до пустирища, обличчям до сонця, наче когось зустрічав. Дивацтва Івана сприймалися спокійно, бо з якого дива він, син інтелігентної матері, нехай і покійної, опинився наразі тут, при живих, вважай, батьках, з братами і дядьками, тітками і незчисленною кількістю родичів. Приїздила його бабуся Настя, привозила гостинців, і він ділився тими гостинцями з усіма щедро; хіба що блідавенький, і гроші водилися, користався авторитетом серед учнів, учителів не радував великими успіхами, але цим ніхто, з вищого інтернатівського начальства, не переймався. Потім з ним трапився найсправжнісінький напад. Його судомило, викручивало, і він горланив на весь інтернат, щоб його відпустив той, він, нехай його відпустить. Івана відвезли до спеціальної лікарні, тобто до божевільні, де він пробув під наглядом лікарів три дні, і скоро звідти випустили, не знайшовши чогось особливого. Лікар сказав, що наслідки замкнутого, тяжкого дитинства, а ще, мабуть, перепікся на сонечку. Хто Івана не відпускав, ніхто такі не дізнався, навіть довгий час йому і самому було невтямки, тільки він зачаєно чекав того часу, коли душу замлоїть, поведе в сонячні місцини, з гуркотом у вухах і шаленим шуговинням серця. Так, як і того довгого липневого дня, коли електричка летіла на Користень, а він збирався убити Ольку Пінчукову за те, що вона отруїла чотирьох своїх коханців, підсипавши отрути в горілку. Олька Пінчукова зманювала своїх коханців в ліжко, небаченої вроди двадцятип'ятилітня жінка, з писаним класичним профілем, копицею чорного густого, як жорства, волосся, осиною талією, ногами пляшечками, вишневим поглядом і чорною дугою брови над ними; займалася тим, що знаходила квартирних забулдиг, що прописували її на жилплощу, а потім потроху сипала полин у горілку. Після чого вони в скорому часі від'їздили до кращих, чи не дуже, світів, відписавши як не квартиру, так частку добра. Щось, видно, нагадалося Івану з дитинства, але це тільки здогад, бо навів його на Ольку Пінчукову не хто інший, як колишній його однокласник, з