Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

відрубаними ногами, вибитим оком, запросивши якогось відсотку від здобичі, і Іван кинув йому кілька зелених папірців, тобто баксів. Повернувся, придушив подушкою, забрав гроші і подався зачумленою житомирськими мужиками користенською електричкою до Ірпеня. Ольку Пінчукову він так і не покарав, бо, видно, мовчали голоси, або зовсім з іншої причини. Вона стала його коханкою. Вони, як сама зізналася Олька, тільки побачили одне одного, то відразу зрозуміли, що створені для сумісної судьби, хоча Пінчукова довго не здогадувалася, чим промишляє її суджений, і від неминучої смерті, як вважали слідчі, її врятували саме правозахисні органи, що виловлювали і розшукували Івана замалим не десять років. Після бурхливої судьбоносної зустрічі, трохи покунявши, Іван побрів на електричку, задрімав у сопушному чаду, і, коли отямився, продер очі, то побачив старого свого знайомого, що останнім часом з'являвся тільки голосом, а зараз сидів вбраний у стильного костюма, з білим комірцем під саму шию, в чорних лайкових рукавичках, в м'якому фетровому капелюсі і роз'ясняв йому, як. і куди треба їхати: там є сім'я, що прогнівила вищі сили. Прибулець покартав Івана, але поклав надію, що той виправиться. Іван встав в енному містечку, швидко, за хвилин п'ятнадцять відшукав великий цегляний будинок, з прибудовою, врем'янкою і погрібом. Він обстежив за годину всі входи і виходи, побіжно розпитавши у задрипаному вокзальному буфеті мужиків, хто там мешкає, а ті за пивом щиро, як на духу, все, що знали, розповіли. Нікого це не здивувало. Прибулець з'явився перед самим заходом сонця, коли Іван дрімав собі в байраці, ще на теплій землі, — здоров'я було нівроку. Прибулець сказав тільки одне:

— Причина смерті полягає тільки в самій причині смерті. — Більше нічого: пішов у стильному костюмі насипом ракушняку. І він вирішив, зводячись: щоб загинути, треба бути героєм.

Він дочекався дванадцятої години, прочуваючи жилами кожен трем, удари електричок, завивання міліцейської сирени, вищання сигналізацій на машинах «крутих»; при жовтому місяці переодягнувся у поношений одяг, відшукав без особливих труднощів будинок, постукав у двері, і в нього запитали «хто там». Він нічого не відповів, а постукав ще раз, чекаючи, коли його замотлошить, підуть рожеві кола кругом. Нарешті, коли це трапилося, він витягнув обріз «вінчестера» і вистрілив у двері, пробив дірку. У домі заголосили, затупали ноги. Він прокрався під стіною, підняв половинку цеглини і пожбурив її у вікно. Люди кинулися від дверей до вікна. Іван перезарядив «вінчестер» і вистрелив у вікно. Влучив у когось, бо почув, як упало тіло. Тоді він повернувся до дверей і зрозумів, що там хтось є. Вистрелив ще раз, але не влучив, бо чоловік, що подавав хриплим голосом команди, стояв ліворуч, а не праворуч, як він гадав спершу. Тоді він повторив постріл, і цього разу тіло упало на підлогу, затуливши двері. Крізь прострелений отвір Іван намацав рукою замок, відчинив його без будь-якого зусилля, але тіло загородило дорогу, тоді він натиснув плечем, відсунув тіло і пройшов боком до середини. Чоловік, мужчина років тридцяти, був ще живим: у нього бабське обличчя, з виразними ознаками педераста, подумав Іван. І вистрелив йому у голову. В сусідній кімнаті жінки, попідтикавши ноги, гребли, невідомо для чого, на себе килими. Іван сказав: «Гроші!» — і, не чекаючи, вистрілив — спочатку в молодшу, потім у старшу. Перелякану бабу він застав біля туалету і теж повторив: «Гроші»; баба притискала до грудей хлопця років семи. Він наказав бабі показати, де гроші. Вона пішла і повернулася з трьома мільйонами старих купонів і золотою обручкою. Він вистрелив у бабу і вбив одразу. Хлопчик дивився на нього широко відкритими, чорними, як смола, виразними очима і кричав не своїм гласом. Іван вистрелив йому у голову, як і батькові, але вибив тільки око. Велика чорна дірка. А малий продовжував стояти на колінах і кричати. Тоді Іван вискочив у коридор, перезарядив обріз, повернувся і вистрелив у голову ще раз. Хлопець упав. Він обійшов кімнати і почув, що на горі хтось скиглить, тоненько так. Коли він зайшов до кімнати, то дівчинка шести років стояла на колінах в ліжку і молилася. Він запитав: «Де гроші?», вона відповіла «Зараз», і полізла під ковдру. Іван підняв з підлоги гантелю, дівчинка визирала, одні очі; він накрив її голову ще однією ковдрою і ударив тричі гантелею. Обнишпоривши будинок, він наткнувся на колиску, з дівчинкою років двох-трьох, і перерізав їй горло мисливським ножем. Швидко позбирав найдорожчі речі у кульки, закинув килим на плечі, облив гасом матрац і підпалив, а вже потім пішов на сусідню станцію через поле. Дорогою він зустрів кілька чоловік, з виду затурканих селян; бачив їх він з виярку, вони йшли з роботи і говорили про пожежу. Він пішов неораним полем. Дорогою проїхала пожежна машина, вігтячи синяками довкруж. Йому зустрілася селянка, дебела молодиця, з широким обличчям і добродушними очима. Він запитав у неї годину, оцінивши, що вона бідна, як церковна миша, поживитися нема чим, але вистрілив їй у груди, взяв за ноги і потягнув до лісосмуги. Жінка була ще живою і просилася, говорила, що віддасть все, і пропонувала перстня, але бронзового, видно для форсу натягла на пальця, щоб подурити дівчат на фермі. Він відтяг її у лісосмугу і там порішив пострілом у голову. Відійшовши, подумав, що даремно, бо вона все одно його не запам'ятала і нічого не запідозрила, — з годину, перед тим як її зустріти, він відсиджувався у ярузі. Електричкою, з того ж таки енного поселення, а туди він повернувся під ранок, спаливши забруднений кров'ю одяг, він добрався до Ірпеня. В любаски Ольки Пінчукової вони зайнялися коханням, з червоним вином, при свічках, і він подарував їй золотого годинника, що привіз з недавньої поїздки.

Олька Пінчукова підпрацьовувати путанкою почала з малолітства, — чорнява, з накрохмаленим бантом, що гойдався над кучерявою головою, з хвилястим, кольору воронячого крила, волоссям, персиковим свіжим личком, доглянута батьками, вона піддалася спокусі якогось розумника, років на двадцять старшого від неї, але він здорово умів говорити, грати на гітарі і читати власні вірші, що пізніш виявилися справжньою еклектикою з поезії Пушкіна і Єсеніна. На третій день він заставив її роздягнутися, взяти в рота, і, коли вона, похлинаючись від сперми, бігла до ванної, матюкався що міг, а як повернулася, то неждано відлупцював шкіряним пояском. По тижню, несподівано для її коханця, вона повернулася, віддалася з безсоромністю вуличної курви, втрачаючи дівочість з пекучою захланністю, в котрій не могло бути й гадки про любов. А ще через