Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

скільки разів, і я сказав, що сорок п’ять.

— Величенька в тебе вийшла цифра, згоден? Ну, а далі?

— А далі я не міг нічого придумати й дуже потерпав, що Тереса на мене розсердиться, як я не затримаю його довше.

— Перекажи їй від мене, коли побачиш, нехай завтра піде й висповідається на колінах.

— Потім він спитав мене, чи не грішив я проти цноти, і оце мене враз підстьобнуло, і я сказав: так, я спав з дівчатами, — а він спитав, скільки їх було, і я сказав: та десь шістдесят п’ять… Отоді він і розізлився й погнав мене із сповідальні.

— Воно й не дивно.

— То я тепер що — до пекла втраплю?

— Ну, як хтось і втрапить до пекла, то це Тереса, і ти можеш передати їй, що я так сказав.

— Я ж страх скільки всякого нагородив у сповідальні. До меси спізнився всього один раз, та й то з поважної причини: дуже багато туристів було на заправці.

— А брехав скільки разів?

— Два чи три, не більше.

— Ну, а як з дівчатами?

— Та хіба ж знайдеш у Тобосо бодай одну на справжнє діло? Всі бояться черниць.

Знову озвався мер:

— Он я бачу отця Ерреру, він уже повертається з церкви.

— Слухай мене, — сказав отець Кіхот хлопцеві. — Покайся і пообіцяй мені, що більш ніколи не брехатимеш на сповіді, навіть якщо тебе попросить Тереса… — Він замовк, а хлопець тим часом щось пробурмотів. — Обіцяєш?

— Та звісно, обіцяю, отче. Чого ж не пообіцяти? Я однаково ходжу на сповідь не більш як раз на рік.

— Кажи: «Обіцяю перед вами Господові Богу, отче».

Хлопець проказав за ним ці слова, і отець Кіхот скоромовкою дав йому розгрішення.

Мер сказав:

— Той клятий панотець уже за сотню кроків звідси, отче, і наддає ходи.

Отець Кіхот увімкнув мотор, і Росінант стрибнув, як антилопа.

— Дуже вчасно, — сказав мер. — Ну, хвалити Бога, той хлопчина — просто золото! Підставив ногу, і панотець перечепився через неї.

— Коли в його сповіді й було зло, то вина за це лежить на мені, — промовив отець Кіхот. До кого він звертався — сам до себе, чи до Бога, чи до мера, — так і залишиться невідомим.

— Ви б підхльоснули Росінанта хоч до п’ятдесяти. Старе луб’я навіть не силкується. А той панотець миттю зв’яжеться із жандармерією.

— Не так усе скоро робиться, як ви думаєте, — відказав отець Кіхот. — Він має багато чого сказати тому хлопчині, потім захоче побалакати по телефону з єпископом, а єпископа на той час не буде вдома…

— Передусім він може зателефонувати до жандармерії.

— Ніколи в світі. Він має завбачливу секретарську душу.

Вони під’їхали до шосе на Аліканте, і мер порушив мовчанку.

— Ліворуч, — різко кинув він.

— Не на Мадрід же? Куди завгодно, тільки не в Мадрід.

— Ніяких великих міст, — сказав мер. — Як тільки натрапимо на бічну дорогу, так і повернемо. Я аж тоді почуватиму себе більш-менш безпечно, коли добудемось до гір. Гадаю, паспорта ви не маєте?

— Ні.

— Тоді до Португалії нам не втекти.

— Втекти від кого? Від єпископа?

— Ви, отче, здається, не розумієте, який тяжкий злочин вчинили. Ви визволили галерного раба.

— Бідолаха. Все, що він надбав, — це мої черевики, та й ті не багато кращі за його власні. Він був наперед приречений на невдачу. Я завжди вважав, що вічні невдахи — йому навіть бензину забракло — куди ближчі до Бога, ніж ми. Я, звісно, помолюся за нього своєму предкові. Скільки невдач зазнав сам Дон Кіхот. Навіть з вітряками.

— Тоді б вам краще ревно помолитись йому за нас обох.

— О, я помолюся. Ми зазнали ще не так багато невдач, Санчо. Ось ми всі знову разом — ви, я, Росінант, — і в дорозі, і на волі.

Вони витратили більш як дві години, поки дісталися кружними дорогами до невеликого містечка під назвою Мора. Там звернули на шосе, що вело до Толедо, але їхали ним усього кілька хвилин.

— Треба забитися в Толедські узгір’я, — сказав мер. — Ця дорога не для нас.

Вони раз у раз повертали, петляли і через деякий час, опинившись на дуже труському путівці й поглянувши на сонце, виявили, що, судячи з усього, виписують велике півколо.

— Ви знаєте, де ми тепер? — спитав отець Кіхот.

— Більш-менш, — не дуже впевнено відповів мер.

— Мені дуже соромно, Санчо, але я трохи зголоднів.

— Ваша Тереса напакувала нам стільки ковбаси та сиру, що на тиждень вистачить.

— На тиждень?

— Готелі не для нас. Так само як шосейні дороги.

Забравшись досить високо між пагорби в околицях Толедо, вони знайшли місце, де можна було збочити з дороги, сховатися разом з Росінантом і спокійно підживитись. Був там і струмок, щоб охолодити вино, — він збігав до озера внизу під ними, яке мер не без труднощів знайшов на карті. Воно звалося Торре-де-Абрахам.

— А от чого його назвали ім’ям того старого негідника, цього я не знаю.

— Чому ви вважаєте Авраама негідником?

— А хіба не він намірявся вбити свого сина? Ну звісно, був і ще гірший негідник — той, кого ви називаєте Господом Богом, — він і вчинив той мерзенний злочин. Це він перший подав поганий приклад, і, вже наслідуючи його, Сталін убивав своїх духовних синів. А разом із ними мало не вбив і комунізм, так само як курія[42] вбила католицьку церкву.

— Не зовсім, Санчо. Незважаючи на курію, принаймні один католик сидить оце поруч з вами.

— Атож, а поруч з вами — комуніст, що лишився живий, незважаючи на політбюро. Ми з вами вціліли, отче. Тож випиймо за це. — І мер витяг із струмка пляшку.

— За двох уцілілих, — промовив отець Кіхот, підносячи склянку. Його прихильність до вина була цілком здорова, і він не раз із подивом думав, чому великий Сервантес так рідко згадує про вино у життєписі його предка. Та й пригоду з винними міхами, що їх Дон Кіхот прийняв за ворогів, навряд чи варто брати до уваги. І отець Кіхот знову наповнив свою склянку. — Здається мені, — сказав він мерові, — що ви більше вірите в комунізм як такий, ніж у партію.

— Майже те саме я хотів був оце сказати про вас, отче. — Ви також начебто більше вірите в католицизм, ніж у римську церкву.

— Вірю? Атож, вірю… Може, й ваша правда, Санчо. Та, мабуть, не так важить сама віра.

— Що ви хочете сказати, отче? Я думав…

— Візьмімо Дон Кіхота — чи він справді вірив у Амадіса Гальського, Роланда та всіх інших своїх героїв,