Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

чи вірив тільки в ті чесноти, які вони уособлювали?

— Ми входимо в небезпечні води, отче.

— Та знаю, знаю. У вашому товаристві, Санчо, мені думається вільніше, ніж коли я сам. Коли я сам, я читаю, заховуюсь у свої книги. В них знаходжу віру в людей, кращих за мене, отож, коли відчуваю, що моя віра, так само як і тіло, з віком слабшає, тоді кажу собі: ні, мабуть, я помиляюся. Чи це моя власна віра говорить мені, що я помиляюся… чи тільки віра тих кращих за мене людей? Чи моя віра в мені говорить, чи віра святого Франціска Сальського? І чи так уже воно, зрештою, важить?.. Дайте-но мені шматок сиру. Який балакучий я стаю від вина!

— А знаєте, що мене привабило до вас ще в Тобосо, отче? Не те, що ви єдина освічена людина в селищі. Я взагалі не дуже полюбляю освічених людей. Мені не треба балачок про інтелігенцію, про культуру. А ви привабили мене тим, що були, як мені здавалося, цілковитою протилежністю мені самому. Людина з часом стає осоружна сама собі — подумати лишень про оте обличчя, яке бачиш щоранку в дзеркалі, коли голишся, — а всі мої друзі з тієї самої глини, що й я. І ось їду я до Сьюдад-Реаля на партійні збори — тепер, після смерті Франко, їх проводити вільно, — і ми кажемо один на одного «товариш», і водночас трохи побоюємось один одного, бо кожен знає кожного як самого себе. Ми обмінюємося цитатами з Маркса й Леніна, немов паролем, таким собі доказом того, що нам можна вірити, і ніколи не говоримо про ті сумніви, які обсідають нас безсонними ночами. До вас мене привернуло те, що ви, як я думав, не знаєте сумнівів. Привернула, сказати б, своєрідна заздрість.

— Як ви помилялися, Санчо! Мене повсякчас точать сумніви. Я не маю певності ні в чому, навіть в існуванні Бога, але сумніви — це не зрада, як начебто вважаєте ви, комуністи. Людині властиво сумніватися. О, я хочу вірити, що все воно — достеменна правда, і це моє бажання — єдине, чого я певен. І я хочу, щоб інші люди теж вірили — може, тоді частка їхньої віри передасться й мені. Ось наш пекар, здається, таки вірить.

— Саме така віра, я гадав, властива й вам.

— Ні, ні, Санчо, тоді я, мабуть, міг би спалити свої книги й жити справжнім відлюдником, бо знав би, що все — достеменна правда. «Знав би»? Та ні, це, певне, було б жахливо. До речі, то ваш предок чи мій сказав: «Майте терпіння й тасуйте карти»?

— Ковбаски, отче?

— Сьогодні я, мабуть, обмежуся сиром. Ковбаса — для міцніших людей.

— Ну, то й я сьогодні наполяжу на сир.

— Відкоркуємо ще пляшку?

— А чого ж…

По другій пляшці, коли вже перейшло далеко за полудень, Санчо сказав:

— Я мушу зізнатися вам у дечому, отче. Але це буде не сповідь. Я хочу попросити прощення не в тієї вашої чи моєї міфічної істоти там у високості, а тільки у вас. — Він на хвилю замислився, похмуро втупившись у свою склянку. — Якби я не приїхав і не забрав вас, що могло б статися?

— Не знаю. Єпископ, здається, вважає, що я з’їхав з глузду. Можливо, вони спробували б запроторити мене до божевільні, хоч я й не думаю, що доктор Гальван погодився б їм допомогти. Який правовий стан людини, що не має родичів? Можна ізолювати її всупереч її волі? Мабуть, єпископ і отець Еррера посприяли б цьому… Ну, а за ними, певна річ, завжди стоїть архієпископ… Вони ніколи не забудуть мені, як я тоді дав трохи грошей тому чоловікові з „In Vinculis".

— Отоді я вперше й відчув до вас приязнь, хоч ми ще навряд чи озивались один до одного.

— Це схоже на те, як навчаєшся правити месу. Засвоїв семінарії — і на все життя… Ой Боже мій, я ж зовсім забув…

— Про що?

— Єпископ залишив для мене листа. — Отець Кіхот витяг з кишені конверт і крутив його в руках.

— Ну ж бо, відкривайте. Там же не смертний вирок.

— Звідки ви знаєте?

— Часи Торквемади давно минули.

— Поки існує церква, завжди будуть малі торквемади. Налийте мені ще склянку.

Отець Кіхот поволі пив вино, щоб віддалити мить істини. Санчо забрав у нього конверт і відкрив його. Тоді сказав:

— У кожному разі лист досить короткий. Що означає Suspensión a Divinis?[43]

— Так я й думав, це смертний вирок, — сказав отець Кіхот. — Дайте-но мені. — І поставив недопиту склянку. — Тепер я не боюся. Коли ти помер, то нічого вже не вдієш. Лишається тільки покладатись на ласку Божу. — Він почав читати вголос: — «Мій дорогий монсеньйоре, мені було дуже прикро почути від вас підтвердження справедливості звинувачень, що їх, як я був майже певен, могли спричинити нерозуміння, перебільшення чи злонавмисність». Який лицемір! А втім, без лицемірства єпископові, мабуть, не обійтися, і отець Йоне напевне визнав би його за цілком простимий гріх. «І все ж таки за наявних обставин я ладен розцінювати ваш обмін одягом із супутником-комуністом не як символічний виклик святому отцю, а як наслідок тяжкого душевного розладу, що далі спонукав вас допомогти карному злочинцеві втекти від правосуддя, а також безсоромно піти в ліловому pechera монсеньйора дивитись огидний порнографічний фільм, про справжній характер якого недвозначно застерігала літера «С». Я порадився щодо вашого стану з доктором Гальваном, який погодився з моєю думкою про те, що вам потрібен тривалий відпочинок, і я повідомлю про це архієпископа. А тим часом вважаю за свій обов’язок оголосити вам Suspensión a Divinis».

— І що ж конкретно означає цей смертний вирок?

— Він означає, що тепер мені заборонено правити службу Божу, і в церкві, і вдома. Але на самоті в своїй кімнаті я однаково молитимусь, бо на мені немає ніякої провини. Приймати сповідь я також не маю права, хіба тільки в надзвичайних випадках. Я залишаюся священиком, але священиком лише для себе. Нікому не потрібним священиком, якому заборонено служити людям. Я радий, що ви приїхали й забрали мене. Як би я зніс таке життя в Тобосо?

— Могли б звернутися з оскарженням до Рима. Ви ж монсеньйор.

— Навіть монсеньйор може загубитись у припалих порохом картотеках курії.

— Я сказав вам, що мушу в дечому зізнатись, отче. Ще трохи — і я б не приїхав по вас. — Тепер уже мер випив вина, щоб набратися духу говорити далі. — Коли я