Читати книгу - "Вілла Деккера"

200
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 59
Перейти на сторінку:
ним розмовляють.

Пан Герман нахилився над трупом, порухав руки, відтягнув щелепу і зазирнув до рота.

— Задушили її добу тому,— промовив.— Хтось дуже хоче вас, Марку, засватати до цюпи. Оці плями на персах — сліди від папірос, якими її припалювали. Видно, намагалися щось довідатися. Але роздягнули її і задушили не тут.

— Так і є,— підтвердив Обух.— Одягу при ній нема.— Потім глянув на мене.— Тобі везе як топельцю. Вічно ти мусиш попасти в такі тарапати. Ми вже допитали шимона на Чарнецького. Маєш алібі на тамту ніч, коли задушили касирку.

— А чого ви не запитаєте, де він був учора? — бурчав Радомський.

— Бо я знаю, де він був. Іди ліпше зателефонуй до Юзика. Тут вже його робота. Нехай забирає тіло…— Він закурив і промовив замислено: — Отже, то п’ята…

— Гадаю, то була коханка Деккера,— сказав я.— Дивно, що він і від неї сховався.

— Це її світлина була в Деккера на коминку? — запитав комісар.

Я кивнув.

Тіло нещасної забрали й винесли. Ми залишилися утрьох — комісар, я і пан Герман. Я вийняв пляшку коньяку й налив по чарці. Ми з комісаром випили, а пан Герман став неспішними кроками міряти кімнату з кутка в куток. Щось йому спало на гадку. Ось він підбіг до мого столу, висмикнув аркуш паперу й почав нотувати. Ніхто не смів його потурбувати. Обух глянув на мене і приклав пальця до вуст. Ми стояли і чекали. А колишній пан комісар вийняв записника і став щось з нього виписувати на папір, при цьому задоволено сопучи. Нарешті підняв голову і обвів нас поглядом, в якому читалося осяяння. Потім підняв аркуш паперу і потряс ним.

— Знаєте, що це? Тут весь наш маніяк.— Ми оторопіло подивилися на нього і нарешті насмілилися наблизитися.— Імена! Ось де чорт закопаний! Імена! Ось вони, всі імена його жертв: Вікця! Аґнєшка! Людвіка! Емілія! Каміла! Якщо скласти перші букви… буде Валек… Щось це мусить означати. Не здається вам?

— Але ж вона не Каміла! — втрутився я.— А Наталія! Наталія Рознер!

— Що? — Пан Герман радісно вигукнув: — Браво! Тобто мені браво! Бо замість Валека буде Вален! Але це не може бути чоловіче ім’я. Хіба би… але ні, ні… Мусить бути жіноче. Отже…— Він написав великими літерами каліграфічним почерком Walentyna і тицьнув нам під ніс.— Отже, наступні жертви матимуть імена на «T»… потім…

Тут він затнувся.

— «Y»? — здивувався комісар.

— Гм…— Пан Герман знову замислився.— Очевидно, що ні. Хоча тут мова про літеру, а не про звук. А на таку літеру ім’я є — «Yasmina»!

— Ясміна…— повторив комісар.— Справді, таке ім’я у нас зустрічається. Я навіть бачив його в календарі іменинників… Тільки ж воно пишеться «Jaśmina».

— Не має значення! — рішуче заперечив пан Герман.— Це одне й теж. Німецькою буде «Yasmina». Але… але ви сказали… календар іменинників…— промимрив він замислено і знову почав крокувати кімнатою. За хвилю поглянув на мене: — У вас мусить бути календар імен з датами їхніх іменин!

— Звісно є. Газета щодня їх вітає. Навіщо вам?

— Не питайте, лиш давайте.

І тут він нарешті рішучо перехилив свій келишок і радісно потер руки.

Я знайшов календар і подав йому. А він знову розгорнув записник.

— Та-ак… Дванадцятого серпня сталося перше вбивство. Дивимося. Є! Вікторія, чи то пак Вікця! Сімнадцятого серпня!..— Він пробіг очима імена, і тут його енту­зіязм скис.— Аґнєшки тут нема.

— Стривайте,— втрутився Обух.— Ви сподівалися, що душій убивав за календарем іменинників?

— Не зовсім так. Він убивав, як ми бачимо, згідно імені Валентина. Але я ще гадаю, що він міг убивати й за календарем. Та, напевно, прорахувався. У нього інша метода.

Я зазирнув до календаря. Сімнадцятого серпня іменини справляли Аніта, Йоанна, Анастасія, Юліянна, Еліза, Жанета, Клара, Анжеліка…

«Вона клієнтам себе називала Анжеліка!» — вистрілило у моїй пам’яті.

— Анжеліка! — скрикнув я.— Це вона. Вона так себе називала клієнтам. А перед тим того ж дня був напад на Ірму, котра має друге ім’я — Анастасія.

— Справді? — Пан Герман знову ожив.— Наливайте! За це треба випити.— Він знову зазирав до записника і звіряв за календарем.— Дев’ятнадцятого! Є! Людвіка!.. Двадцять першого!

— Є! — тут ми вже всі троє радісно вигукнули.— Емілія!

— Двадцять шостого!

— Є! — знову ми підтримали його хором.— Наталія!

— А тепер дивимося імена на «Т». Двадцять сьомого — Теодора… це сьогодні. А тридцятого — Текля. Вбивство може відбутися у ці дні.

— Але я так бачу,— сказав я,— що він ніколи не вбиває наступного дня. Мусить минути від двох до п’яти днів до наступного вбивства. Отже, треба його очікувати тридцятого.

— Можливо,— погодився пан Герман.— Та йдімо далі. Ясьміна…

Але тут настала павза, бо іменини Ясьміни припадали на 24 лютого і 24 листопада. Щось тут не грало. Однак пан Герман не здавався.

— Так… Десь ми тут напороли. Але ми на правильному шляху. Що скажете, пане комісар?

— Так, погоджуюся з вами. Але після Теклі провал. Це не може бути Ясьміна.

— А ви знаєте ще якесь ім’я на «Y»? — не без іронії перепитав пан Герман.

— Боюсь, що ніхто його не знає. Це сліпа вулиця. Ми зайшли не туди.

— Гаразд. Тоді наразі зупинимося й не будемо гадати, які іменини у вересні матимуть імена на «Н» та «А».

— Єдине, що виламується з цієї захопливої картини,— промовив я,— смерть справжньої Каміли. Адже її було теж задушено.

— Так,— погодився пан Герман,— але, мабуть, все ви­йшло стихійно і без плану. Тому очей душій не виколупав. Мета цього разу була інша — ліквідувати передусім Коса. А дівчина попала під гарячу руку. Можливо, її взагалі не мало там бути.

Розділ дванадцятий

29 серпня 1939 року, вівторок

1

Того вечора він допізна сидів у «Варшаві» і з увагою придивлявся до фордансерок, що пурхали залою барвистими метеликами і стріляли звабними очима на всі боки. Він мав на собі темно-каштанову перуку й окуляри, верхню губу прикрашали маленькі чорні вусики. Попри нього пройшло двоє знайомих, але, ковзнувши по ньому поглядом, не впізнали його. Та він і сам себе не упі­знав, побачивши в дзеркалі. Почував себе в такому обра­зі дуже затишно, мовби оточений невидимою шторою. Лише кельнери помічали його і час від часу підходили, приймаю­чи замовлення, але й не нав’язуючи своїх послуг.

Один був запитав, чи не сподобалася котрась танцівниця, бо можна було б її запросити до пана столу. Він заперечливо похитав головою. Більше його з такою пропозицією ніхто не турбував.

Треба бути обережним, думав він, безпомильно розпізнавши поліційного агента за столиком у куті. Задля маскування той прийшов з кралею, але сиділи увесь вечір лише за пивом. Агент випив дві гальби, краля — одну. Не танцювали. І не вечеряли. Комендатура не виділила кош­тів на вгощення? Жеброта!

Опівночі він замовив шампан і показав кельнерові на дівчину, яку хотів би пригостити. Вона йому впала в око відразу, адже бачив уже її на світлині, але не квапився, уважно приглядався і стежив за її поведінкою.

1 ... 40 41 42 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вілла Деккера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вілла Деккера"