Читати книгу - "Вілла Деккера"

Видалася йому інакшою, ніж тамті,— не сідала нікому на коліна, не притискалася в танці, на всі залицяння відповідала заразливим реготом, від якого і в нього смикалися від сміху губи. Видно було, що підтоптані залицяльники не викликали у неї інтересу.

Коли вона підійшла до його столу і промовила: «Пан мене кликав?», він задоволено гмукнув, його не підвело чуття — саме такий оксамитовий голос він волів чути. Кивнув на крісло. Вона сіла і сказала:

— Сабіна.

— Са-бі-на…— повторив він.— Яке смачне ім’я…

Його польська мова була з виразним акцентом, але дівчина вже звикла, що сюди приходять іноземці. Розпитувати, ким є цей чоловік, було тут не узвичаєно. Клієнт є клієнт. Аби-но лиш не виявився фуксом.

Він налив їй і собі шампан і сказав:

— Вип’ємо за тебе, Сабінко. І за твого брата.

Дівчина смикнулась.

— Якого брата?

— Того, що виїхав до Палестини.

— Вальдек? Звідки ви знаєте? — Вона вся напружилася.— Ви щось про нього чули?

— Так. Чув. Маю для тебе від нього презент.

Дівчина зраділа й спалахнула рум’янцем.

— То з ним усе в порядку? Кажіть!

— В порядку, в порядку.

— Боже, а ми так з мамою спереживалися, бо не було від нього звістки. Я дуже втішена. А що за презент?

— О, коли побачиш, то будеш втішена ще більше. Там і лист є для тебе, і листівка. Але спочатку обмиємо цю приємну звістку.

Вони випили пляшку, розпочали другу.

— Ой, я вже сп’яніла,— промовила Сабіна.— Я хочу бачити той презент.

— Ось доп’ємо й побачиш. Мені подобається, як ти виглядаєш під хмелем: очка горять, щічки палають…

— Ой, то ви ще й до мене залицяєтеся? — засміялася дівчина.— Такий поважний пан. Але я нікуди з вами не піду. Тільки за презентом.

— Не підеш зі мною до готелю?

— Нє… не піду. В мене вже є кавалєр. Він прийде за мною.

— Коли?

— О другій. І я вже буду така, як йому треба — здохла і безмовна.

Він засміявся з легким металевим скреготом.

— Отже, йому подобається, коли ти саме в такому без­вольному стані? Може, навіть у напівсні?

— Може. А чо то ви мене про таке розпитуєте? Ви б тут вісім годин погейкали та язиком намололися, то й самі б лежали пляцком. Ну, та ходім уже до вашого авта. Хочу бачити той презент.

Він глянув на годинника — за чверть перша.

— Зробімо так. Я вийду і буду чекати тебе через хвилин п’ятнадцять-двадцять в авті. Тут недалеко… відразу за оперним.

— А чо не зараз?

— Бо ти сказала, що до готелю не підеш. Отже, мені треба забрати з готелю презент. Але не хвалися завчасу дівчатам. Зроби їм несподіванку.

— О, я таке люблю.

Він встав, розрахувався з кельнером і вдавано втомленим кроком рушив до дверей. Біля стійки бару спинився і попросив цигарку, а тим часом боковим зором глянув на агента. Ні, він його, вочевидь, не зацікавив. Сабіна вже кружляла в танці з довгоногим жевжиком. Він підійшов до шатні і показав на свого капелюха. Шатнярка подала й отримала два гроша. За такий напивок навіть не хотіла дякувати. «Гівнюх…» — процідила крізь зуби.

На вулиці моросив дощ. Слабенький і несміливий. Він зодягнув капелюх і роззирнувся. Нічого підозрілого не помітив. Завернув за ріг оперного, сів до авта, поклав руки на кермо і став чекати.

— І що там? — озвався голос за спиною.

— Все нормально. Зараз прийде. А ти де був?

— У «Віденці». Бачив там агента. Не вміють вони маскуватися. Хе-хе…

— Був з дівулею?

— Ну ясно! Нічого оригінального. Я ще не стримався і підморгнув йому, виходячи.

— А от навіщо? Щоб привернути до себе, ідіота, увагу?

— Та добре… чого ви так відразу… пожартував. Більше не буду.

Запанувала тиша. За кілька хвилин голос з-за спини озвався:

— О… то не вона?

— Вона. Пригнись.

Він відчинив двері. Сабіна склала парасолю і сіла до авта.

— Ну, показуйте, бо мене вже нетерплячка бере.

В цей час позаду неї випрямилась темна постать, а її обличчя накрила губка з ефіром. Той, що сидів поруч, обома руками з силою стиснув її перса. Сабіна забила ногами, засіпалася, але скрикнути не могла. За хвилю зів’яла й опала. Авто поїхало.

2

Мене цікавив лещетарський клуб, у якому відбувалися зібрання німецької організації. Я подумав, що за дня там не повинно нікого бути, і, перш ніж поїхати до Брюхович, завітав у «Брістоль».

Бронко сидів у самому куті і цмулив кубинське циґаро.

— О, кого я виджу! — вдав, що втішився мені.— Невже ти про мене згадав?

— Кисіль радив тебе прихопити при наглій потребі.

— Ну, як сказав, то вали, що ся стрясло.

— Поїхали зі мною до Брюхович. Підстрахуєш мене.

— О, таке я люблю.

Ми сіли до авта, і я дорогою розповів йому про клуб і німців, які там збираються. Авто ми лишили оддалік, а самі вибрали вигідну позицію і добру годину терпляче спостерігали за клубом. Жодного руху не помітили. Клуб, мабуть, був порожній. Тоді ми обережно підкралися ближче і позазирали у вікна. Не було нікого. Усі двері зачинені. Я став пробувати вікна. Одна шиба хиталася. Я вийняв ножика, відколупав шпаклівку, підважив цвяшки і обережно вийняв шибу та поклав на траву.

— Я залізу всередину,— сказав я,— а ти тут пильнуй.

— За мною ти як за муром,— сказав він і показав мені такого самого «люґера», якого мав і я.

Всередині у великих дерев’яних залах були тільки лави, усе спорядження перевозили навесні на склад, який охоронявся. Я пройшовся всіма приміщеннями, окрім одного — двері, що вели туди, моїм відмикачкам не піддалися. Зазирнув я ще у кльозети і вмивальні. Попробував крани — вода текла.

Отже, вони збираються в цих залах. Доволі затишне місце. Я виліз знову через вікно назад і вставив шибу на місце, ледь-ледь закріпивши цвяшками, щоб можна було за потреби вискочити.

Опісля вирішив підстрахуватися ще й з другого боку. Ми заїхали на Замарстинів і зайшли до шинку «Під соловейками», куди вчащав Пурцель. Якщо б я його тут не застав, то міг залишити повідомлення. В шинку було порожньо. Шинкар гонив мух заяложеним рушником. Мухи билися об шиби і вкривали чорними тільцями підвіконня сутерини[69].

— Моє поважання,— привітався я.— Потребую Пурцеля.

— А, пан редактор? Як ся маєте? Скоро война буде, шо?

— То не нам вирішувати.

— А йо, йо… Пурцель? Я б вам радив тутейка зачекати на него. Скоро буде.

— Не маю часу.

— Як не маєте часу, то йдіть на оболонь, там вони кіндерів тлумлять.

То була вже традиційна операція батярів проти злодіїв, чи то пак кіндерів. Час від часу вони просто мусили сходитися на битву і квасити одне одному писки. Билися до крові. Чи я міг свого кумпля Пурцеля залишити в таку поважну хвилину? Ні. Я взяв у шинкаря кия, яким він виганяв з шинку непроторенних п’яниць, і рушив на оболонь. Бронко скептично глипав на мене, але пішов зі мною.

Вже здалеку я почув крики, лайку і звуки ударів.

— А, то ти так? — кричав хтось.— Майхра витяг? І то мала бути чесна кампа[70]?

— Курва! Задусите!

— А ти шо хотів — жиби тебе іно мнєцкали?

— Бий кіндерів!

— Бий батярів!

Наблизившись, я побачив, що в Пурцеля