Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Айван

Даная кричала уві сні. І плакала. Я вже простягнув до неї руку, щоб розбудити, та в останній момент передумав. Навряд чи вона зрадіє, побачивши моє лице одразу після кошмару, що без сумнівів, їй снився.

Десь глибоко всередині розбурхане сумління запустило свої кігті у моє серце і стисло так сильно, що стало важко дихати.

Чи міг я вчора вчинити інакше? Певно, що міг. Та мене затопила злість. Така сильна, що я ледве розумів, що роблю. Наче переді мною сиділа не Даная, а всі ті відьми, що крали наших дітей, вбивали людей, робили жахливі речі.

До того ж, я не очікував, що і їй буде боляче, скоріше хотів провчити, показати їй де тепер її місце. У мене в ногах. Ось де воно.

Я трухнув головою, відмахуючись від головного питання, на яке в мене не було відповіді. Чому я взагалі тягну її за собою? Чому не залишив там? Одна причина все ж таки була, та для того, що мені потрібно, можна зловити будь-яку відьму, не обов'язково саме цю.

Ні. Ні! Нема часу на такі дурниці. Вона підходить, от і все.

Треба збиратися.

Поки я діставав їжу, дівчина вперто мовчала. І це почало діяти мені на нерви.

– І тобі доброго ранку, кохана. – проговорив ущипливо.

Даная підняла на мене темні очі й зібгала губи.

Холодний теж прокинувся і буквально пропалював мене своєю ненавистю.

Я мало не розсміявся, так вони були схожі в цей момент. Відьма і її посіпака.

– Якщо ти хочеш, то я відведу тебе до струмка вмитися.

Дівчина мовчала, та все ж таки піднялася на ноги.

– Я не тільки вмитися хотіла. – нарешті холодно сказала вона.

– О, всі кущі твої, люба, присягаюсь підглядати не буду! – я не зміг втриматися від кривої посмішки, побачивши якими червоними стали її щоки.

Поклавши Холодного на ковдру, вона покрокувала подалі у зарості.

Повернувшись, склала руки на грудях й спитала:

– А ти не міг би просто сказати де той струмок?

Я заперечно хитнув головою.

– Ні, не міг би. Або ідемо разом, або не ідемо зовсім.

– Чому? Я ж не втечу тепер!

– Не хочу, щоб тебе хтось зжер в цьому прекрасному місці. Ми наближаємось до Міжземелля, а чим ближче до нього, тим більше хижаків бродить навколо.

Міжземелля – коричневі сухі смуги землі, на яких майже нічого не росте, зате із глибоких чорних провалів, що всівають ці клаптики суші, лізуть і лізуть хижі створіння, що потім розбігаються по лісах у пошуках їжі. Люди називають їх Душегубці, бо вони можуть виглядати як звичайний домашній кіт, заманюючи жертву, і тільки потім показати свою справжню подобу із рядом гострих зубів й кігтів.

Є тільки одна користь від таких непривітних пусток – якимось чином, вони слугують найшвидшими переходами між Землями Червоних Туманів. От тільки, навіть я не наважився б перетинати більше, ніж дві смуги. Занадто небезпечно.

Даная пробурмотіла щось на кшталт: краще вони ніж ти, та я не звернув на це уваги.

– Веди. – проговорила тихо.

Струмок, що я побачив вчора вночі, виявився достатньо широким і в деяких місцях навіть глибоким. Чиста вода виблискувала у лінивих промінцях Зерати.

Відьма стала на коліна і почала вмиватися. Вода була холодною і краплі стікали їй на шию потрапляючи під сукню. І я пригадав зовсім іншу сцену. Мимоволі очі спустилися нижче, майже очікуючи побачити тугі горошини сосків, та мішкувата чорна сукня не видавала секретів своєї хазяйки.

Даная розплела косу і прочесавши волосся пальцями почала наново її заплітати.

Спостерігаючи за нею, я знов відчув як в тілі росте бажання.

Дран би її взяв! Чому я так реагую? Що я дівок не бачив за своє життя? Та повно! І красивіші за цю, набагато! Так, в неї непогана фігура і гарні очі, та це не змінює ситуації. І взагалі, вона не мій тип! Я завжди любив високих пишних блондинок. З пишного у відьми тільки груди, та й те, не достатньо.

– Довго ти там ще будеш копирсатися, нам вже час їхати! – проговорив роздратовано.

Дівчина озирнулася на мене вигнувши брови та нічого не відповіла.

Виїхали ми пізніше, ніж мені хотілося. Якщо я правильно орієнтувався по розташуванню Ронда, що минулої ночі світив досить ясно, то десь ввечері ми приїдемо до Ладосу. Невелике містечко на кордоні з Вічером. Зупинятися там довше, аніж потрібно я не збирався. Всі міста на кордоні з відьмами мали одні й ті самі проблеми. Викрадення немовлят й раптові смерті абсолютно здорових людей і не тільки. Та це не заважало жителям торгувати із цими злиднями. Дві-три дитини на рік? Подумаєш! Лихоманка забирає набагато більше. Драконоборців у такі міста звали тільки тоді, коли смерті ставали масовими.

І причиною таких смертей були Кравели. Простіше кажучи, відьми, що втратили останній розум через жагу крові й звісно ж сили, що для них одне й те саме.

Жителі могли кожного дня проходити повз таку відьму і не знати, що це вона, так добре вони маскувалися. Та для мене така мерзота смерділа наче яма повна гниючих трупів.

Я стиснув щелепи й міцніше вчепився у тепле хутро Дейніда.

Райн певно, відчував мій стан, тому що нісся не жаліючи сил.

– Так, хлопче, – звернувся до нього подумки – скоро ми будемо вдома.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍