Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Розділ 19 КУЛАК

Мабуть, я звук якийсь видаю. Не знаю, потім згадаю. Зараз мені потрібні відповіді, дуже і дуже швидко.

— О котрій!

— О пів на першу, — видавлює жінка.

О дванадцятій — був перекус зі мною. Через п'ятнадцять хвилин пішла, поспішала. О дванадцятій тридцять — зустріч у магазині, не прийшла. О першій тридцять — нарада, не прийшла. Зустріч із Ванею — пізніше, не прийшла. Зараз 17:46.

Із кафе до магазину йти п'ять хвилин. Це сусідні вулиці.

Кудись іще пішла. Кудись іще.

А я не запитав.

Жінка на ресепшені теж відсахтується, але швидше приходить до тями.

— Камери? Де тут?!

Вона мотає й мотає головою.

— Тільки ті, що ви встановили ось. На тій вулиці. Більше ніде немає. Присягаюся!

— Бачила її сьогодні?

— Ні. — Знову мотання головою. — Тобто, так. Як у кафе входила. Перед обідом.

Набираю Ігната, відповідає з другого гудка, тобто далі жити буде.

— Усе з камер установлених, за сьогодні, з дев'ятої ранку, нехай на планшет мені напряму скинуть. Зараз же. П'ять хвилин тому. І потім самі шукайте Чернишевську там, щоб жодної секунди не випало, і мені звітуйте теж одразу.

Метнувшись нагору за планшетом, потім сам на ту вулицю йду.

Ну, як йду. Асфальт, трясця, під ногами дроблю.

Камер замало. Встановили недостатньо. Той магазин практично не видно, тільки шматок входу з одного ракурсу.

Прокручую запис у період з раннього ранку до пів на першу. Її ніде не видно. А куди вона з самого ранку ходила?

Піднімаюся з бордюру, повертаюся в Готель. Там усюди хвилювання при моїй появі. Консультанти навіть приєдналися.

Усі дивляться запис з мого планшета.

Жінка, як її там звати, Міра сама до мене підходить.

— А ви ніде більше камери не встановили?

— Ні, — відповідаю і поглядом її в цемент закочую. — Вона приходила рано вранці чи ні?

— Ні, — тихо шелестить вона.

Аліса сказала, що йде в магазин, коли я тільки прокинувся. Збрехала.

Через годину її теж немає. Ігнат із хлопцями все кілька разів переглянули, на записі вона не з'являлася.

Наказую Ігнату відправити всіх наших людей прочісувати все селище й околиці. Одночасно нових людей викликати, щоб пошук був розділений по секціях.

А потім до Готелю заглядає старий із вусами, чиї вітрини раніше обстріляли.

— Так, не знайшли її ще? От же вертихвістка. Там хлопчина щось каже, вона ж з ним теж не зустрілася.

На вулиці з такою силою за шкірку хапаю шарпака, що рву йому майку. Якщо дізнаюся, що він втягнув її в неприємності, не подивлюся на те, що він ще дитина.

Навіть мужик із вусами кидається на захист сирітки. Вони прямо колективно всі горланять.

Відпускаю шарпака й відчуваю, як носова перегородка так пересохла, що розкришиться зараз. Якщо не перестану носом тільки повітря тягнути.

— Говори, і по справі. Зараз же.

— Хай Бог милує, що робиться, — жінка праворуч заважає.

— Василю Івановичу, — випливає мер із натовпу, в помаранчевій куртці, — ви почекайте в кафе. Нам потрібно зберігати спокій. Вам поки що жодних звинувачень. Щойно поліція приїде або Алісу знайдемо, то я вам одразу скажу.

— Говори вже! — кричу на це звіреня, а шарпак раптово кричить у відповідь:

— Записка! Вона запитала вчора, чи не я це їй записку залишив! Але я не залишав!

Мені голову хитає. Заземлюю себе ковтками води з пляшки. Бо наступні години мені потрібна не тільки холодна голова. А крижана пустеля всередині.

Селище невелике, але це достобіса велика площа, щоб одну людину відшукати.

Записка — це гірше нікуди. Записка — це може бути зустріч, і якщо вона намагалася дізнатися автора, то анонімна зустріч.

Не можу гадати, чи пішла вона на зустріч за запискою та коли це почалося. У мене в тачці є вогнепальна зброя і я за себе не ручаюся. Тому — не думати про це.

— Сказала, що в записці?

Нещастя мотає головою. І дивиться злісно на мене.

— Навіщо вона тобі купюри вчора давала?

Іван схоплюється, але його вже Лін зупиняє.

— Та скільки можна, Карле, почекай ти. Він просто запитує, він так з усіма розмовляє. Не зробить він тобі щось.

Який оптимізм. Дякувати Богові, не заразно.

— Аліса сама хотіла! Я відмовлявся! І не раз! Мені не потрібні нове ганчір'я та одяг! Вона казала, що тоді сама купить. Я й взяв! Я все поверну! У мене вони ще!

Жінки мають намір відвести "дитину" у будівлю. Обходжу їх стороною і знову Івана допитую:

— Ти саму записку бачив? У руках її?

Він киває.

Дідько, це ж тоді вона зі мною була. Ні хріна не пам'ятаю, що в руках її було. Що ж це за проміжок часу, коли вона могла отримати її і прочитати… Може, раніше знайшла.

— Опиши все.

— Василю Івановичу, будь ласка, ніхто вас не звинувачує...

— Та мені насрати, звинувачує хтось чи ні, — беру натовп в оберт сталевим голосом, — якщо зараз не знайдеш її, тебе завтра тут не буде, я зрозуміло кажу?

Мер злякано стягує куртку. Фіксую факт наявності верхнього одягу в червні. Дивна деталь.

— Записка маленька була, — частить словами шарпак, досить жваво, — біла. Менша за екран. І вона сказала, що друга записка. Сказала, коли першу знайшла, то думала на мене, але друга несхоже, типу, ось і питає.

Відштовхуюся від парапету і вниз на вулицю сходами злітаю. Марат обіцяє зараз же виїхати, але дорога — години дві, і вертоліт через підготовку стільки ж чекати. Він бойовий захисник із найкращим стажем в окрузі. Марат працює рідко, але я прошу.

Ігнат скаржиться, що тут світла ніде немає, а вже потемніло. Каже, більше людей треба, будь-яких. І що карту із секціями з пошуку зараз мені скине.

Угорі, на ґанку, Єгор доводить меру, що не поліцію треба чекати, а всім починати пошуки уже зараз. Кричу йому про наш план пошуку.

Передзвонюю Марату, щоб телефон її пробили, де він востаннє ловив. Хоча радіус буде... десь у Василькові. Але про всяк випадок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍