Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

людей повстати з ножами в руках, щоб раз і назавжди покінчити з «бланко», цими недобиткам варварів, цими зловісними муміями, цими немічними паралітиками, які знюхалися з іноземцями, аби здати їм території та поневолити народ.

Галасування цього негритянського лібералізму лякало сеньйора Авельяноса. Єдиним рятунком була газета. І тепер відповідна людина знайшлася в особі Деку, а між вікнами над аркадним першим поверхом будинку на Пласі з’явилися великі літери, намальовані чорною фарбою. Це по сусідству з великим універсальним магазином Ансані, де продавалися черевики, шовк, вироби із заліза, муслін, дерев’яні іграшки, крихітні срібні ручки, ніжки, голівки, сердечка (на пожертви за обітницею), вервиці, шампанське, жіночі капелюшки, патентовані ліки, було навіть кілька запилених книжок у м’яких палітурках, переважно французькою. Великі чорні літери утворювали слова «Редакція газети Porvenir[131]». Ця редакція тричі на тиждень випускала чотиристорінковий номер із Мартіновою публіцистикою, і випещений жовтолиций Ансані, тиняючись у просторому чорному костюмі та килимових пантофлях перед численними дверима свого закладу, вітав, низько кланяючись усім тілом, Сулакського Журналіста, який снував туди-сюди у справах свого шляхетного покликання.

Розділ IV

Можливо, його участь у проводах військовиків була пов’язана зі здійсненням його покликання. Без сумніву, післязавтрашній номер Porvenir-у мав розповісти про цю подію, але його видавець, спершись боком на ландо, немовби ні на що й не дивився. Коли натовп глядачів вперся в передню лаву підрозділу піхоти, вишикувану в три шеренги вздовж берегового краю молу, солдати зі страшенним гримотінням люто виставили вперед багнети, й тоді юрба всією масою хитнулась назад, аж попід морди великих білих мулів. Хоча народу була тьма, гамір стояв негучний, глухий; брунатною млою висіла в повітрі курява, і з неї випинались видні по стегна вершники, які де-не-де вклинились у натовп і геть усі дивились понад головами в один бік. Майже кожен із них мав за спиною ще одного їздця, який обіруч тримався за плечі товариша, щоб не впасти, і криси їхніх капелюхів, стикаючись, утворювали ніби суцільне поле, на якому видніли конуси двоверхої тулії, а під ним — дволика голова. Часом якийсь мосо хрипко горлав щось знайомому в шеренгах або якась жінка пронизливо скрикувала «Adios!»[132] — а слідом лунало чоловіче ім’я.

Генерал Барріос у потертому синьому кітелі та білому галіфе з холошами, насунутими на дивні червоні чоботи, був з непокритою головою і трохи горбився, спираючись на товстого ціпка. Ні! Він зажив такої воєнної слави, що її було б досить для будь-кого, як запевняв він пані Ґулд, намагаючись триматись якомога галантніше. З-над верхньої губи в нього звисало кілька одиноких волосинок, мав він масивний ніс, вузьку й вип’ячену вперед нижню щелепу та чорну шовкову пов’язку на одному оці. Друге його око, маленьке і глибоко посаджене, безладно кліпало, роззираючись навсібіч із привітністю, ні до кого конкретно не зверненою. Урочисті обличчя кількох спостерігачів-європейців, винятково чоловіків, які, ясна річ, тримались поблизу екіпажа Ґулдів, зраджували їхнє враження, що генерал хильнув забагато пуншу (шведського пуншу, який закупив у пляшках Ансані) у клубі Amarilla[133], перед тим як здійснити зі своїм особовим складом шалений набіг на гавань. Але пані Ґулд, не втрачаючи самовладання, нахилилась уперед і висловила своє переконання, що в недалекому майбутньому на генерала чекає ще гучніша слава.

— Сеньйоро! — запротестував він з почуттям. — На Бога, подумайте! Яка слава може бути для такого чоловіка, як я, у перемозі над лисим embustero[134] з фарбованими вусами?

Пабло Іґнасіо Барріос, син сільського алькальда, дивізійний генерал, який стояв на чолі Західного військового округу, нечасто обертався у світському товаристві міста. Віддавав перевагу панібратським посиденькам, під час яких можна було плести байки про полювання на ягуарів, хвалитися своїм умінням обходитися з ласó, за допомогою якого він міг робити надзвичайно складні трюки, — з тих, до яких «жонатий чоловік і братись не буде», за прислів’ям, що побутує серед llaneros, — розповідати історії про неймовірні нічні вилазки, зустрічі з буйволами, сутички з крокодилами, пригоди у дрімучих лісах, переправи через повноводі ріки. І це не просто хвальковитість підбивала генерала на спогади, а правдива любов до того дикунського життя, яке він провадив за юних літ, поки не покинув назавжди батьківську стріху в рідній тольдерії[135], загубленій серед лісів. Завіявшись аж до Мексики, він бився з французами на боці Хуареса[136] і був єдиним костаґуанським військовиком, який стикався на полі бою з європейцями. Цей факт оповив його ім’я сяйвом слави, аж поки її не затьмарила висхідна зірка Монтеро. Усе життя він був запеклим картярем. Сам досить-таки прозоро натякав, що недавно трапилась з ним одна історія: якось у поході (коли командував бригадою) він програв своїх коней, пістолети й амуніцію, аж до еполетів, граючи з полковниками у монте[137] вночі перед битвою. Врешті-решт послав з ескортом до міста, в тил своїх позицій, шаблю (подарункову шаблю із золотим руків’ям) — і під цю заставу йому негайно дав у борг п’ятсот песет один заспаний і переляканий крамар. До світанку Барріос програв і ті гроші до останньої песети, а коли спокійно піднявся з-за столу, то лише сказав:

— А тепер ходімо і биймося на смерть.

З того дня він знав, що генерал може запросто водити своє військо у бій зі звичайнісіньким ціпком у руці.

— Відтоді це увійшло в мене у звичай, — говорив він.

Він завжди був увесь у боргах, навіть у періоди, коли його мінлива фортуна костаґуанського генерала йому сприяла і він обіймав найвищі військові пости, його обшитий золотими галунами мундир майже завжди лежав на заклáді в якогось торгівця. І зрештою, щоб позбутися постійних клопотів з одягом через стурбованих кредиторів, він зневажив правила військового обмундирування і засвоїв ексцентричну манеру носити потерті старі кітелі, що стала йому за другу натуру. Але фракція, до якої приєднався Барріос, могла не боятися його політичної зради. У ньому було надто багато від справжнього солдата, аби ницо продавати і купувати перемоги. Один член іноземного дипломатичного представництва в Санта-Марті якось дав йому таку оцінку:

— Барріос — людина виняткової чесності і навіть має певний воєнний талант, mais il manque de tenue[138].

Після тріумфу ріб’єристів він обійняв дохідний, як вважалося, пост головнокомандувача Західної провінції, насамперед завдяки зусиллям своїх кредиторів (власників крамниць із Санта-Марти, поголовно великих політиків), які привселюдно гори перевертали в його інтересах, а приватно ще й штурмували сеньйора Мораґу, впливового агента копальні Сан-Томе, надсадно лементуючи, мовляв, якщо генерала не затвердять, «ми розоримося». Випадкова, але