Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

період американські євреї за звичкою надавали перевагу давнішому наративові: історії втечі — без жалю — зі старої батьківщини і прибуття до нового краю, де колишні ідентичності небагато важать. Ірвінґ Берлін був російським євреєм. Але, замість думати, говорити чи писати про свою російську єврейськість, він неперевершено писав американські мелодії з чіпкими й життєрадісними куплетами, таке музичне самопрославляння: йому це вдавалося значно краще, ніж більшості уродженців Америки. Берліна боготворили. Але хто в ті роки прославляв Ісаака Башевіса Зінґера? Згодом усе це зміниться, але, гадаю, не раніше 1980-х.

Хіба немає якихось проміжних стадій і якихось інших причин, чому американські євреї вагались ототожнювати себе з Голокостом? Згадаймо Холодну війну і все, що вона за собою потягла. Західні німці були, можливо, найважливішими союзниками Америки на Європейському континенті від 1950-х років: невблаганна дійсність вимагала їхньої спішної реабілітації. І Аденауер, канцлер від християнських демократів, цілком свідомо пропонував обміняти підтримку й відданість західних німців на американську згоду не говорити про неприємне недавнє минуле.

Тим часом у Західній Німеччині — і не тільки там — прихильності химерно перевернулися: лівиця перейшла від схвалення відважного маленького соціал-демократичного Ізраїлю до несприйняття сіоністського імперіалізму, тоді як правиця відмовилася від антисемітизму й навчилася любити наших міцних союзничків у Єврейській державі.

Міжнародне сприйняття Ізраїлю — окрема історія. Коли держава народжувалася, повитухою був Сталін. Зліва, хай то для комуністів чи некомуністів, виглядало, що держава східноєвропейських євреїв із соціалістичним тлом напевно має бути солідарним партнером, із міркувань ідеологічних і генеалогічних. Але Сталін скоро — власне, швидше за більшість — зрозумів, що закономірна траєкторія Ізраїлю приведе його до союзу з покровителями на Заході, особливо з огляду на те, як зростала важливість Середнього Сходу і Середземноморського регіону для західної безпеки й західних економічних інтересів. До решти лівих це розуміння приходило довше: у 1950-х і навіть у 1960-х Ізраїль усе ще асоціювався з мейнстримом політичної та інтелектуальної лівиці, яка ним захоплювалася. У перші три десятиліття в країні справді урядувала політична еліта, куди входили всуціль самопроголошені соціал-демократи того чи іншого штибу.

Міжнародна лівиця відвернулася від Ізраїлю не так під час Шестиденної війни 1967 року, як у період між нею та Війною Судного дня 1973-го. Гадаю, річ була радше в тому, як Ізраїль поводився з арабами, а не в його внутрішній політиці, яка тоді майже не змінилася.

Це правда, Шестиденна війна схилила багатьох американських євреїв на бік Ізраїлю, хоча, думаю, у США вона мала менший вплив, ніж у Європі. Але сучасне розуміння Голокосту почасти пов’язане з ідеєю, що у крайніх випадках для захисту прав людини варто застосовувати насильство. Із Голокостом зручніше асоціюватися, коли його починають ототожнювати не лише із жертовністю, але й із правами людини — а отже, і з військовим втручанням в ім’я цих прав.

Якщо згадати, як американці виправдовували втручання в Югославські війни 1990-х років, стає зрозуміло: усі покликалися на приклад Голокосту — найстрашніше за всю історію порушення прав людини, яке не можна повторювати «ніколи знову». Тодішнє покоління політичної влади було навчене так мислити, і саме такими, по суті, були арґументи на захист втручання США проти Сербії.

Такі арґументи добре спрацьовують, коли йдеться про події в Європі. Цікаво, що універсалізацію Голокосту найкраще розуміли в місці, де він відбувся: вона мала сенс насамперед у Європі, адже старші європейці інстинктивно охоплювали цю логіку та інтуїтивно погоджувалися з висновком.

Але ця логіка, гадаю, зовсім по-іншому спрацьовує у застосуванні до всього світу — чи коли американці, як то часто, застосовують її до Ізраїлю та Середнього Сходу. Тут є ризик, що універсальна складова уроку, який можна винести з Аушвіца, відтепер стосується й Ізраїлю, а він, своєю чергою, перетворюється з країни на універсальну метафору: ніколи знову така країна, як Ізраїль, не постраждає від такої події, як Голокост. Але якщо дивитися з-поза Америки — скажімо, із самого Середнього Сходу, — то натягування моральної аналогії на місцеву політичну арену здається дещо специфічним.

Що далі від берегів США, то виразніше поведінка Ізраїлю схожа на звичайну політичну експлуатацію наративу жертви. Звісно, урешті віддаляєшся аж до країн і континентів — Східної Азії, Африки, — де сам Голокост є невідомою абстракцією. Звідти люди бачать лише чудернацьке видовище, як мала й незначна країна в небезпечному регіоні обертає найсильнішу країну світу собі на користь, але на шкоду інтересам своєї захисниці.

Отже, ця своєрідна ситуація має три виміри. Є некритична американська підтримка за посередництва спрощено-універсалізованого значення європейського геноциду. Далі — європейська реакція: стривайте, ми охоче визнаємо, що Голокост був усім тим, що ви кажете, однак не треба це самовільно присвоювати. А є решта світу, яка питає: що це за західна історія, яку ви нам накидаєте з гротескно викривленими геополітичними наслідками?

Повернімося до Америки, до джерела. Я спробую захистити американських євреїв і їхній світогляд приблизно так: Тоні, ти як виходець з Англії не стикався з глибокою, бентежною релігійністю неєврея. Її там просто немає. Звісно, люди належать до Англіканської церкви, це шанована й соціально корисна інституція, яка визначає святковий календар і чимось займає вдів. Але навряд чи її можна назвати вогнищем ревної побожності.

Натомість тут, у Сполучених Штатах, поза кількома регіонами на Східному й Західному узбережжях, зустрічаєш християн — справжніх християн. Вони святкують Різдво, і деякі з них — не вдавано. Великдень теж, з усіма його грізними кривавими відгомонами. А якщо заглибитись у сільську місцевість — звісно, небагато американських євреїв захочуть туди йти, — то побачиш ще дивовижніші форми ревної, екзотичної християнської віри.

І тут — я вважаю це порівняння дуже неточним, але маю таке відчуття — американські євреї на рівні якогось рефлексу згадують про Росію, чи Польщу, чи Україну, чи Румунію: там теж були люди, які практикували інакші ритуали і справді в них вірили, і, може, ті люди не лише були інакшими, а й становили реальну загрозу. Гадаю, саме цей страх — зазвичай невиразний, звісно, — лежить в основі рудиментарної тривоги стосовно ще одного Голокосту і пояснює прагнення зберегти Ізраїль як майбутній прихисток. Мені це здається чимось нераціональним, засадничою помилкою, але аж ніяк не чимось, що неможливо зрозуміти.

Отже, інша відповідь — відповідь меншості, відповідь неоконсервативна — це співучасть. Я маю на увазі союз між американськими сіоністами, які вважають, що Ізраїль має існувати як батьківщина для інших євреїв, і християнами-фундаменталістами, які вважають, що Ізраїль має існувати як пункт зібрання для євреїв напередодні їх