Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

вогненного знищення у прийдешньому апокаліпсисі. З одного боку — євреї, які мало що знають про Ізраїль, із другого боку — християни, які мало що знають про євреїв. Але їхні бачення накладаються, як і їхні мотивації прагнути, щоб євреї їхали в Ізраїль, і навіть прагнути воєн на Середньому Сході. Не можу не думати, що в ретроспективі політичної історії євреїв цей союз справлятиме дуже дивне враження; порівняно з ним співпраця сіоністів-ревізіоністів із Польщею в 1930-х здається чимсь просто-таки прозаїчним.

Погляньмо ширше. Ти кажеш, що в Америці ситуація інша через дивну та глибоку релігійність довколишнього неєврейського світу. Ще Америка відрізняється затятим, агресивним громадянським егалітаризмом — його нав’язує конституція, його постійно втовкмачують населенню як саму суть буття американцем. Як ти зауважив, я виріс у країні, де християнство в його доволі розмитій англіканській формі супроводжувало життя за замовчуванням, аж до офіційних державних структур — власне, передусім на рівні цих структур. Я значно краще обізнаний із Новим Завітом, псалмами, гімнами, катехизмами й ритуалами християнської церкви, ніж будь-хто з моїх знайомих американських євреїв, за винятком хіба що тих, котрі вивчали це професійно. На відміну від американців, я не схильний бездумно наполягати на розділенні між релігією і громадянською чи національною ідентичністю. Тож Америка й тут інакша: вона відрізняється в обох крайнощах. Як гадаєш?

Так, безперечно. Але є ще дещо, чим американські євреї відрізняються від тебе, можливо, більше, ніж ти усвідомлюєш. Сильне ототожнення з державою у протистоянні Церква-держава допускає такий рівень невігластва, який годі уявити в Європі чи колись, чи тепер. Наприклад, американським євреям буде складно розрізнити різні типи християнської релігійності. Маю на увазі не лише всілякі плутані протестантські деномінації, а й ключові відмінності між фундаменталістами і нефундаменталістами, католиками практикуючими і ні, навіть між католиками і протестантами.

Ця плутанина випливає з неймовірного культурного незнання, дивовижної необізнаності з Новим Завітом. Цим американські євреї відрізняються від англійських євреїв значно сильніше, ніж здавалося б на перший погляд: бо логічно припустити, що бодай із міркувань самозахисту американські євреї витратять вечір на ознайомлення з цим загадковим і, зрештою, доволі коротким додатком до Біблії.

Гадаю, саме тому християнський світ, який сягає Великих рівнин і Скелястих гір, куди більш чужий і загрозливий, ніж можна було б очікувати. Тоді як в Англії, здається мені, у християнства ширший і впізнаваніший культурний контекст. Коли ти, наприклад, говориш про Біблію короля Якова, ти не просто згадуєш одну з кількох можливих версій Святого Письма. Ти говориш про культурний текст, універсальний і знаний нарівні з Шекспіром. Американські євреї рідко поділяють таке бачення.

В Англії мого дитинства релігійність іще була чимось універсальним — на мінімальному, але і найлегше засвоюваному текстовому чи символічному рівнях. Я не знаю англійських євреїв, для яких було б відчутною проблемою сісти в поїзд, заїхати кудись у Лінкольншир, вийти на Лінкольн-Стейшн і зайти в Лінкольнський собор чи навіть місцеву парафіяльну церкву. Найімовірніше, для них це був би цілком комфортний, навіть знайомий досвід, особливо якщо вони народилися до 1960 року. Зате припускаю, що якби хтось із Верхнього Вест-Сайду принагідно опинився у баптистській церкві десь на північному заході Техасу, йому могло би бути некомфортно з низки причин.

Ти мав відчуття, що тебе намагаються вилучити з американської єврейської спільноти?

У коментарях для «The New Republic» щодо мого сумнозвісного есею в «The New York Review of Books» Леон Візельтір добре зауважив, що я, вочевидь, єврей, який забагато часу провів на прошених вечерях у Нью-Йорку, наслухався, як там критикують Ізраїль, і тепер соромлюся бути з ним пов’язаним, намагаюся відмежуватись. Як на мене, цікавий випадок хибного прочитання: я завжди ненавидів прошені вечері та багато віддав би, щоб їх уникнути! Досі ненавиджу, хоча, звісно, тепер не мушу вигадувати причини, щоб відмовитись.

Ба більше, мене як єврея ніколи не зачіпала критика на адресу Ізраїлю: з одного боку, я не ототожнюю себе з країною, з іншого — не почуваюся збентежено чи невпевнено через свою єврейськість. Тож це був дивний спосіб витіснити мене зі спільноти правовірних американських євреїв, до якої я все одно ніколи не належав. Доречніше було б закинути, що поведінка Ізраїлю непокоїть мене, тому що я єврей. Однак, як ти вже показав, я не надто пручаюся, коли мене вилучають зі спільнот: можливо, мені це навіть подобається. Вилучення дає змогу знову відчути себе чужинцем, а для мене така позиція завжди була безпечною і навіть комфортною.

Ну, десантуватися в центрі Мангеттену, а тоді виступити в опозиції до мейнстриму американського єврейства, — безвідмовний спосіб стати чужинцем!

Не такий страшний ризик. Припустімо, мене вигнали б не зі спільноти, до якої я, як той Ґраучо Маркс, ніколи особливо не прагнув долучитися, а з того місця й товариства, що було б джерелом мого доходу і професійної репутації. Зовсім інша історія. Тому мені справді ніяково, коли хтось каже: ах, ви такий герой, бо висловлюєте непопулярну позицію.

Звісно, ніхто не проти, щоб ним захоплювалися чи поважали за те, що він добре пише або каже щось правдиве й цікаве. Але будьмо щирі: щоб опублікувати контроверсійну статтю про Ізраїль у «The New York Review of Books», маючи професорське місце у великому університеті, великої відваги не треба. Якщо взагалі були якісь ризики, то зовсім локальні — мабуть, я втратив кількох нью-йоркських приятелів; і геть випадкові — скажімо, я закрив собі шлях до публікацій в одному-двох часописах.

Тож я напевно не вважаю себе відважним. Я вважаю себе — якщо пробачити собі маленьку нескромність — просто дещо чеснішим і відвертішим за деяких знайомих мені людей.

5. Париж, штат Каліфорнія: французький інтелектуал

У Кембриджі, а потім у Парижі, соціалізм був не лише моєю політичною метою, а й сферою моїх наукових досліджень. У певних аспектах це лишалося актуальним аж до ранньої зрілості. Коли я вперше поїхав студентом до Кембриджа 1966-го, саме виповнилося тридцять років Народному фронту — французькій лівій коаліції, яка свого часу ненадовго здобула у Франції владу; прем’єр-міністром тоді став соціаліст Леон Блюм. До річниці з’явилося безліч книжок, що описували й оцінювали поразку Народного фронту. Часто до цієї теми зверталися з явною метою вивести уроки, які забезпечать успіх наступної спроби: багатьом революційний союз лівих партій досі здавався можливим і бажаним.

Мене самого ці дискусії цікавили передусім не в тій частині, що стосувалася нагальних політичних питань. З огляду на своє особливе виховання я від початку вважав революційний комунізм