Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 27

Коридор, у який я заглянув, а потім обережно вийшов і пішов також праворуч, услід за обома схимцями, тягнувся в обидва боки і тонув у пітьмі. Лише тут, біля входу до «мого» тунелю, яскраво сяяло кілька ламп під стелею. Періодично по обидва боки траплялися залізні двері, на яких висіли ще старі й допотопні висячі замки. Я такі лише в музеї бачив. Деякі двері були без замків, ледь прочинені, а на інших виднілися невеликі заґратовані віконця. Я спробував роздивитися в одному з них що-небудь, але даремно: морок і тиша.

Схимці, я бачив, повернули ліворуч, і я потихеньку посунув за ними, визирнув за ріг і мало не присвиснув, бо поворот виявився не продовженням коридору, а широким входом до великого приміщення. Під низькою стелею висіло кілька лампочок, стіни, сірі й вологі, покриті пліснявою, а в самому центрі цього дивного приміщення стояла велика платформа, на якій лежала людина. Жінка, по шию вкрита білим простирадлом. До неї було підключено безліч якихось пристроїв, апаратів, механізмів, екрани двох суперкомп’ютерів миготіли цифрами й текстом, кольорові графіки висіли голограмою над її головою. Схимець у білому халаті, більше схожий на лікаря, схилився над нею, заглядаючи в обличчя.

- Ну як? Все в порядку? – спитав він у когось в глибині кімнати, мені не помітного.

- Та наче так, - почув я голос його напарника. – Але все одно мені неспокійно. Просто нутром чую підступ.

- Іди-но подивись, мені не подобаються характеристики, - покликав «лікар» товариша.

Той підійшов, обоє почали дивитися на один з екранів. Розглядали також лице жінки. Чорне пасмо її волосся звисало з платформи й викликало в мені шквал емоцій.

- Я ж казав, повторне використання коду неможливе! – роздратованим голосом промовив вусань. – Там стоїть хитромудрий захист. Кі єдина й неповторна! Можна одразу ж згортати весь проєкт! Гречук дарма вбахує такі великі гроші!

- А тобі що, - спокійно промовив «лікар», набираючи на клавіатурі якийсь текст. – Робота є, ми при ділі! Мовчи й працюй. Завдання дали – виконуй! Не все так песимістично. Буде схожий варіант.

- Ага, але ключової функції не виконуватиме! – схимець занервував. – А Кі так і не знайшли.

- Знайшли, не хвилюйся, - схимець у халаті зник з мого поля зору, загрюкав чимось в глибині кімнати. – Вона виконає те, що мусить. Головне, ми перші. Самійленко лишився з носом.

- Ти так упевнений? – спитав вусатий схимець, розглядаючи голограму. – Вони ледве її не вкрали. А якщо Кі потрапить їм до рук – не випустять, поки не перепрограмують.

- Їм не вдасться, вона сильніша всіх нас разом узятих. Просто прибере з дороги – і піде далі. Завдання для неї – первинне! – «лікар» раптом зупинився на пів шляху до платформи. – Ти чув?

- Що? – спитав другий схимець, насторожившись.

- Наче якийсь гамір.

Я теж почув далекий шум, в якому вгадав знайомий тембр голосу Груші. Так і не зрозумівши, звідки він долинав, я вирішив сховатися і перечекати «зустріч» схимців та Самійленка, бо не було сумніву в тому, що вона зараз відбудеться. Тихо ковзнув назад у коридор і, прослизнувши в перші незамкнені привідчинені, нашорошив вуха.

У кімнаті, де я засів, було темно, але щілина між дверима та одвірком пропускала достатнього світла, щоб я побачив столи, стільці, вимкнутий комп’ютер, якісь шафи...

Шум в коридорі змусив пройти вглиб кімнати й зачаїтися. Почулися крики, постріли, потім все затихло. Повз двері мого сховку хтось пробіг, а потім раптом зазвучала аварійна сирена. Строгий голос гримів, напевно, на все метро:

«Увага! Зберігайте спокій! Небезпека появи привів! Увесь персонал просимо терміново залишити лабораторії! Дотримуйтеся правил евакуації! Увага! Небезпека появи привів..!"

Сирена гуділа, періодично перериваючись повідомленням про небезпеку. Повз двері знову пройшла якась група людей, говір пролетів коридором і стих.

Я повільно прочинив двері й виглянув у коридор. Порожньо. Що ж робити?

Не вагаючись, попрямував знову до кімнати з платформою. Цього разу вона була порожньою. Проте тут дещо змінилося - на підлозі я помітив сліди крові, а в повітрі відчувався запах горілого. Причина запаху незабаром стала зрозуміла - в екрані одного з комп'ютерів зяяла велика діра від лазерону. І хоч у приміщенні нікого не було, на платформі й досі лежала та піддослідна жінка, якою опікувалися схимці.

«Увага! Небезпека появи привів!..» - повторював і повторював механічний голос. Я підійшов ближче й поглянув на жінку. В неї було обличчя Даяніри.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍