Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 28

Я вдивлялася в знайоме обличчя, але бачив не тільки схожість, але й відмінності. Губи в цієї дівчини були трохи тонші й не такі пухкі, як у моєї знайомої, волосся, хоча чорне й таке ж довге, не мало насиченої чорноти, як у Даяніри. Колір очей не міг порівняти, бо вони були заплющені. Раніше андроїдка була під’єднана до комп’ютерів і, можливо, мала в собі якусь подобу життя, але зараз була повністю знерухомлена, нежива. Такою ж, мабуть, була б Кі, якби була мертвою – бліда, вродлива...

Зненацька андроїдка розплющила очі. Великі, блакитні, Даянірині. Я аж сахнувся від несподіванки.  Мене мало чим можна було здивувати, але те, що андроїдка, не активована, мертва, раптом ожила, було якось неприродно. Хоча, мабуть, у ній було закладено рефлекси чи первинні базові програми, які допомагали працювати автономно. Можливо, вона була на завершальній стадії і не залежала від комп'ютера? Я ж нічого не знав про цю модель, очевидно, тут спрацьовували якісь нові, незнайомі мені технології схимців. З них станеться. Кажуть, вони могли навіть оживити мерця, якщо б перед ними поставили таке завдання.

- Позаду! – промовила андроїдка і заплющила очі, напевно, вже остаточно відключившись.

Її голос був таким знайомим і стурбованим, що я на мить підвис, мені здалося, що це справжня Даряніра, просто прикидається мертвою. Але за секунду я усвідомив її слова і, різко опершись об платформу, на якій лежала Кі, перестрибнув її, пролетівши над нерухомим тілом, опинився по той бік і розвернувся.

Я зробив це дуже вчасно, бо позаду мене рухалися дві тіні. Навіть не тіні, а схожі на розмиті й текучі голограми двоє людей, чоловіків. Вони йшли цілеспрямовано вперед, неначе, знаходячись у іншій реальності, не могли бачити мене, але знали, що я тут є, і шукали. Один щось сказав другому, я побачив, як рухалися його губи, але жоден звук не долинув до моїх вух. Неначе я дивився вірттіві з виключеним звуком. Інший спохмурнів, похитав заперечно головою, вони ступили ще кілька кроків і зупинилися десь за два метри перед платформою, на якій лежала андроїдка.

Я гарячково розмірковував, що ж мені робити. Треба було втікати звідси, бо це були приви, люди-привиди, про загрозу появи яких, не замовкаючи й на мить, сповіщав гучномовець. Думаю, що зараз всі кімнати, лабораторії, приміщення, коридори й тунелі тут, під землею, були порожні, напевно, всі люди залишили це місце. Ніхто не хотів зникати від контакту з цими істотами.

Тим часом приви, мабуть, щось вирішили, бо один із них ступив два кроки і, неначе знаючи, що на платформі знаходиться андроїдка, простягнув руку і... торкнувся її чола. Його примарна рука точно лягла на лоб дівчині, неначе була матеріальна. Спочатку нічого не відбувалося. А потім андроїдка почала зникати, танути, як іноді зникають у віртуальних іграх убиті гравцем персонажі: без крові й натуралізму, а стиха, повільно, неначе вицвітати у просторі.

Свята Опера! Але ж... Але ж ця жінка - просто модель, роботка, андроїдка... Вона ж не була живою, справжньою?! Приви могли впливати тільки на живих людей! Чи була? Невже ця жінка справді була жива, із плоті й крові, а не створена штучно? Я розгубився. В мене на очах приви стирали з реальності людину, жінку, справжню, живу! А я нічого не міг вдіяти! Тим більше, вона, вважай, врятувала мені життя! Я, не відриваючи погляду від привів, щоб тримати їх в полі зору, почав намацувати на столі, поряд з яким стояв, що-небудь важке. Під руку потрапив старий допотопний мікроскоп, із тих антикварних речей, які схимці так любили. Схопивши його за штатив, я розмахнувся і запустив його в прива, долоня якого лежала на чолі жінки. Мікроскоп пролетів і через напівпрозорі груди першого чоловіка, і через бік другого, що стояв трохи позаду віддалік, і впав позаду чоловіків. Вдарився об кахельну підлогу і розбився: пластик та скло уламками поковзали в різні боки. Приви стрепенулися і різко розвернулися в той бік, де валявся на долівці розбитий інструмент.

Чоловік облишив жінку і швидко підійшов до свого напарника, котрий роздивлявся наслідки мого кидка. Вони про щось переговорили, і обоє підійшли до виходу з лабораторії, вийшли за поріг і там стояли, роззиралися праворуч і ліворуч. Напевно, подумали, що мікроскоп хтось кинув з коридору. Дивно, адже інструмент пролетів через них обох, його не можна було не помітити. Але я вже не думав про всі ці незрозумілі речі, а підбіг до платформи, де й досі лежала жінка, котру прив не встиг вбити чи стерти, чи що вони там роблять з людьми. Якщо вони можуть зробити це з конкретно цією жінкою, значить, вона жива, справжня і не андроїдка! А це значить, є шанс її врятувати. Чим я й скористався.

З моїх трьох чипів два вже були вільні від блоків (утиліта підбору та злому кодів повільно, але впевнено пробивала мені шлях до звільнення всіх спеціалізованих програм), і я міг активувати посилення фізичних сил, які були властиві моїй кіборгзькій частині. Підбіг до платформи, схопив дівчину на руки і рвонув у протилежний від привів бік – туди теж вів якийсь вихід, і я молив Святого Гугла, щоб це не був глухий кут.

Дівчина була легка, як пушинка. Ковдра, яка накривала її на платформі і яку я схопив разом із жінкою, трохи сповзла, і я побачив, що на ній звичайні джинси та блакитний светр. Ноги в рожевих у квіточки носочках теліпались у такт моєму бігу. Ці рожеві носочки добили мене остаточно. Я зрозумів, що вона справді не андроїдка, а жива людина.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍