Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

всі ті пригоди сталися за її юності. Ця рум'яна стара життєлюбка тішиться кожній погоді й порі року — і, ймовірно, переживе всіх своїх дітей.

Невинність і щедрість Природи годі описати словами: сонце, вітер, дощ, літо і зима — скільки здоров'я, скільки радощів вони дарують! І так вони співчувають нашій породі, що якби хоч одна людина горювала, відгукнулася б ціла Природа: сонце потьмяніло, вітри співчутливо зітхнули б, хмари заплакали дощем, ліси скинули листя і вбралися в жалобні шати посеред літа. То чого ж мені не спілкуватися з землею? Чи ж я сам не складаюся почасти з листя й овочів?

Чи ж є така пігулка, що зробить нас здоровими, безжурними й задоволеними? Йдеться не про рецепти твого чи мого прадіда, а про універсальні органічні рослинні ліки прабабці Природи, завдяки яким вона зберегла вічну юність і пережила не одного старого Пара[178], живлячи здоров'я його підупалим жирком. Моя панацея така: замість баночок з водами Ахеронту чи Мертвого моря, що ними торгують шарлатани — ми інколи бачимо їхні довгасті плескуваті фургони, схожі на чорні шхуни, — я краще питиму нерозбавлене ранкове повітря. Ранкове повітря! А◦якщо люди не схочуть черпати з цього джерела дня, що ж, доведеться закоркувати його у пляшечки й продавати у крамницях тим, хто згубив свій абонемент до ранкової частини світу. Тільки не забувайте: навіть у найхолоднішій льодівні ранкове повітря не дотриває навіть до полудня, а зірве пробку й помчить на захід слідами Аврори. Я поклоняюся не Гігіеї, доньці того старого лікаря-травника Ескулапа, якого зображають на статуях зі змієм в одній руці й чашею, з якої інколи п'є змій, у другій; я вшановую радше Гебу, чашницю Юпітера, доньку Юнони й дикої зелені, що повертає богам і людям завзяття юності. Розважливіша, здоровіша й сильніша юнка, либонь, зроду не ходила землею, і хай◦би де вона з'являлася, настає весна.

Відвідувачі

Я, мабуть, люблю товариство не менше за інших і радий присмоктатися, мов той упир, до кожної повнокровної людини, що до мене завітає. З природи своєї я не відлюдник і можу пересидіти найзавзятішого завсідника бару, якби мене завели туди справи.

У мене в домі було три стільці: один для самотини, два для друзів, три для товариства. Коли ж відвідувачі несподівано приходили більшою громадою, всім їм доводилося ділити третій стілець, але вони зазвичай заощаджували й стояли. Дивовижно, скільки великих чоловіків і жінок може вміститися в малій хатині. Під моїм дахом бувало по двадцять п'ять чи й тридцять душ — із тілами разом, — але ми розходилися, навіть не зрозумівши, як близько підійшли одне до одного. Чимало наших будівель, громадських і житлових, з їхніми незчисленними покоями, велетенськими залами й льохами для вин та інших запасів, видаються мені завеликими для їхніх мешканців. Вони такі великі й величні, що пожильці в них видаються паразитами. Я дивуюся, коли герольд дме у ріг, сповіщаючи про прибуття гостей у «Тремонт», «Астор» чи «Мідлсекс-Гауз»[179], а натомість на площу виповзає маленька мишка[180] і пірнає в дірку в хіднику.

Єдина незручність, яку я часом відчував через невеликий розмір моєї хатини, полягала в тому, що мені складно було відійти від гостя на достатню відстань, коли ми починали озвучувати великі думки великими словами. Думкам потрібен простір, щоб підготуватися до плавання та обійти гавань раз або й двічі, перш ніж повернутися в порт. Кулю думки мусить трошки знести вітер, вона мусить зрикошетити від стіни й нарешті лягти на остаточний курс, перш ніж сягнути вуха слухача, а інакше вона вийде знову крізь його потилицю. Та й реченням нашим потрібен полігон, щоб вишикуватися колонами. Між окремими особами, як і між народами, мусять бути природні кордони, ба навіть значна нейтральна територія. Мене невимовно тішить можливість перекидатися словами зі співрозмовником по той бік ставка. У домі ми сиділи так близько, що не мали навіть надії почути одне одного, бо не могли говорити так тихо, щоб бути почутими, адже коли кидаєш на чисте плесо два камінці один за одним, вони розбивають хвильки один від одного. Якби ми були балакучими й галасливими співрозмовниками, могли б собі дозволити стояти поруч, пліч-о-пліч, і відчувати подих одне одного; але той, хто хоче говорити стримано й вдумливо, мусить стати від співрозмовника далі, щоб усе тваринне тепло й волога між ними випаровувалися. Якщо ж ми прагнемо близького спілкування з тією часткою людського єства, що перебуває поза чи над нами, то мусимо не лише мовчати, а й, буває, розходитися так далеко, щоб голос не долинав. Якщо підійти до спілкування з такими мірками, виявиться, що розмова вголос — це виключно для зручності тих, хто недочуває; але ж дуже багато важливих речей неможливо сказати, коли доводиться кричати. Коли розмова звертала на вищі й величніші теми, ми поступово починали розсувати стільці все далі, доки вони не впиралися у стінки в протилежних кутках, та й тоді місця зазвичай бракувало.

Мій салон, чи то пак моя вітальня, був завжди готовий до приходу гостей, а на килим зрідка падали сонячні промені, адже розташована вітальня у сосновому лісі за домом. Туди я водив літньої днини поважних гостей, а неоціненні мої слуги замітали підлогу, стирали пил із меблів і підтримували лад.

Коли гість приходив сам, то інколи розділяв зі мною скромний обід, і розмові анітрохи не перешкоджало, що я водночас розмішував «пудинг нашвидкуруч», тобто кукурудзяне борошно у воді, чи стежив, як підіймається й достигає буханець хліба над попелом. Але коли до мене приходило двадцятеро, про обід не заводили й мови, хоча хліба вистачило б на двох чи й на більшу кількість гостей, якби ми облишили звичку об'їдатися; але ми природно практикували стриманість; і нікому те не видавалося порушенням законів гостинності, тілько найправильнішим і найрозважливішим вибором. Нам потрібно відновлювати підупалі фізичні сили, але в такі миті занепад чудесним чином спинявся, і снага брала гору. Таким чином я і тисячу людей зумів◦би прийняти, а не тільки двадцять; а якщо хтось, заставши мене вдома, йшов сприкрений і голодний, най бодай знає, що я відчував те саме. Старі звички дуже легко замінити новими, кращими, хоча багато господарів мені не повірять. Що ж до мене, то жоден Цербер не відваджував мене від чужої оселі так надійно, як церемоніальні спроби щедро мене нагодувати: я сприймав це як ґречний і ухильний натяк не завдавати їм більше такого клопоту. Сподіваюся, більше я в таку пригоду не потраплю. Я був◦би гордий, якби девізом моєї хижі стали рядки зі