Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

Спенсера, що їх хтось із моїх гостей лишив на листку ліщини замість картки:

Маленький дім залюднили вони;

Відсутніх не шукали там розваг:

Їх спокій утішав самотини,

Шляхетний ум там споглядання праг[181].

Коли Вінслов, що став згодом губернатором Плімутської колонії, попрямував пішки крізь ліси з другом відвідати Масасойта[182] і прийшов до його оселі втомлений і голодний, король його прийняв, але мова про їжу того дня не заходила. Коли настала ніч, то, цитуючи слова Вінслова: «Він уклав нас спати на те ж ложе, де ліг зі своєю дружиною, вони на одному краю, а ми на другому, і ложе його було з простих дощок, десь фут заввишки, накрите тонкою рогожею. Місця бракувало, тож двоє інших очільників тиснулися до нас і на нас, і така ночівля стомила нас гірше, ніж подорож». О першій годині наступного дня Масасойт «приніс дві рибини, застрелених із лука, десь утричі більших за лящів»; «коли їх зварили, на них зазіхнуло щонайменше сорок душ. Більшість отримала по шматочку. Це була наша єдина пожива за дві ночі й день, і якби один із нас не купив куріпки, то й повернулися б ми не розговівшись». Побоявшись, що їм запаморочиться в голові від недоїдання й недосипу через «варварські співи дикунів (адже вони заколисують себе співами)», й бажаючи дістатися додому, доки в них іще є сили мандрувати, вони рушили в дорогу. Що ж до житла, то прихистили їх справді кепсько, хоча те, що видавалося їм незручністю, напевно було великою честю, але коли мова про їжу, я не розумію, що ще індіанці могли зробити. Їм і самим було нічого їсти, і вони вирішили не заміняти гостям їжу вибаченнями; тож затягнули паски й не сказали нічого. Коли Вінслов навідав їх іншого разу, ситої пори, їжі не бракувало.

Що ж до людей, то від них ніде не дінешся. Коли я мешкав у лісі, до мене приходило більше відвідувачів, ніж у будь-який інший період мого життя, — інакше кажучи, у мене бували відвідувачі. З кількома я запізнався там за кращих обставин, ніж вийшло б деінде. І менше людей клопотало мене справами банальними. Можна сказати, що відстань від міста просіяла коло моїх друзів. Коли запливаєш далеко у води величезного океану самоти, куди вливаються ріки суспільства, навколо осідають тільки найкращі породи. А◦ще хвилі виносили до мене свідчення існування незвіданих і неосвоєних континентів по той бік.

Хто прийшов до моєї оселі цього ранку, як не чоловік у дусі Гомера чи Пафлагонії, — ім'я в нього було належно поетичне, тож мені шкода, що не можу його тут навести. То був канадець, лісоруб і стовпотес, який міг вкопати по п'ятдесят стовпів за день. Живився він бабаками, яких ловив його пес. Він також чув про Гомера, і «якби не тії книжки», то «не знав◦би, чим зайнятися дощової днини» — хоча, схоже, за багато сезонів дощів жодної не дочитав до кінця. Якийсь священник, що трохи тямив греку, навчив його читати ці вірші в його рідній далекій парафії, тож тепер мені довелося перекладати йому, доки він тримав книжку, докори Ахіла Патроклові за його смутний настрій: «Що це ти плачеш, Патрокле, немовби дівчатко маленьке?»

Чи із далекої Фтії один ти почув яку звістку?

Кажуть, живий ще Менойт, син Акторів, батько твій рідний,

Ще і мій не помер, Пелей Еакід з мірмідонян.

Тужно було б нам обом, якби смерть їх од нас одібрала[183].

Він сказав: «Гарно». Під пахвою в нього була ціла в'язка кори білого дуба, що її він налупив недільного ранку для одного хворого. «Мабуть, не буде великої шкоди, що я роблю таку роботу цього дня», — сказав він. Гомера він вважав видатним письменником, хоча й не знав, про що той писав. Простішого й природнішого чоловіка годі й шукати. Для нього мовби й не існувало ґанджів і лих, які кидають похмуру тінь на моральний устрій нашого світу. Йому було близько двадцяти восьми років. Років десять тому він полишив отчий дім у Канаді й рушив у пошуках роботи до Штатів, щоб заробити грошей собі на ферму, можливо, на своїй рідній землі. Відлили його за найгрубішим лекалом: приземкувате й неповоротке тіло, що трималося, втім, не без певної грації, дебела обгоріла шия, темне волосся сторч, кволі оспалі блакитні очі, в яких інколи запалювався якийсь вираз. На ньому було пласке сіре суконне кепі, обшарпана куртка з нефарбованої вовни й чоботи з коров'ячої шкіри. Був дуже ласий на м'ясо. Я знав це, бо він ціле літо рубав ліс і ходив на роботу повз мій дім, несучи обід у жерстяному відерці: холодне м'ясо, часто бабакове, і кава в кам'яній фляшці, що теліпалася на шворку в нього при поясі; інколи й мені пропонував ковток. Він перетинав мою бобову грядку рано, але не квапився й не метушився дорогою на роботу, як тії янкі. Він не надсаджував пупа, і байдуже, що заробляв лиш на скромний прожиток. Коли його пес дорогою ловив бабака, він лишав свій обід у кущах, а сам повертався милі за півтори, щоб оббілувати здобич і покласти в льох там, де зупинився, а перед тим зо пів години розмірковував, чи не можна його притопити у ставку до вечора — він любив ґрунтовно все обмізкувати. Проходячи повз мене вранці, казав: «Ото тут тлусті голуби! Якби я не трудився щодня, міг◦би собі наполювати м'яса, скілько забажаю, — голубів, бабаків, кроликів, куріпок — на Бога! Я за день наловив◦би стілько, скілько мені треба на тиждень».

Він був вправний лісоруб і дозволяв собі в ремеслі певні штучки. Зрізав дерева просто при землі, щоб пагони потім проростали сильнішими, а сани взимку легко проїжджали над пеньком; замість залишати ціле дерево як підпірку для в'язок, він обточував його до тонкого кілка чи скіпки, яку можна переламати руками.

Мене він зацікавив, бо був такий тихий і самотній — і цілком тому радий; його очі бриніли доброю вдачею й задоволенням. У його радощах не було жодних домішок. Коли я часом бачив його за роботою в лісах, він вітав мене зі сміхом невимовної втіхи, а тоді озивався канадською французькою, хоча й англійською володів. Коли я підходив до нього, він уривав роботу і з невтамованою втіхою витягувався вздовж стовбура сосни, що її щойно зрубав. Обдерши внутрішній шар кори, він скручував його