Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

них потім перекочував до нас — суперсучасний спектроскоп, куплений за великі гроші у ФРН. Ми запитували у працівників лабораторії Колесникова, навіщо він їм був потрібен. Виявилось, що прилад купили на всяк випадок — була ідея з його допомогою досліджувати якісь випромінювання тіла. Які — ніхто не знав.)

Комісія встановила, що, користуючись засекреченістю, Кій і Колесников писали безглузді статті, переповнені військовими мріями. Ці статті читали тільки армійські чини. Розуміли вони тільки мрії, а всю наукову муру залишали для виконавців.

Після перевірки була проведена спільна профспілкова нарада нашої та їхньої лабораторії. Про висновки комісії нам не казали нічого.

На зборах обговорювались інтриги їхнього керівництва, усілякі підлості, які вони робили нам і амосовцям. Нас підтримали їхні рядові працівники.

На зборах був голова від партбюро інституту, людина явно не дурна і, здається, чесна. Наприкінці зборів він підсумував всі наші звинувачення і запропонував об’єднати лабораторії.

Потім сказав:

— Зараз проведемо закриті партійні збори. Комуністам залишитись.

Всі мало не розсміялись — залишились тільки ті, кого щойно громили (єдиний наш член партії давно вже перейшов в інший інститут; співробітники вмовляли мене вступити в партію, бо недобре, що в лабораторії немає жодного члена партії, але я відмовився).

Наш технік підійшов і подякував мені:

— Дякую, що зараз я не з ними.

Кія і Колесникова, а також парторга Бухаріна вигнали з лабораторії «за авантюризм у науці».

*

Я ближче зійшовся з декількома колишніми співробітниками Колесникова.

Один з них розповів мені про порядки, що в них панували.

Якось його викликали Колесников і Бухарін.

Колесников запитав: «Ось ти часто бачишся з цим жидом — X. Невже в тебе немає друзів серед росіян та українців?»

— А яке має значення його національність? Він цікавий учений.

— Євреї в науці завжди працюють тільки на себе. Наприклад, навіть у Ейнштейна не було своєї наукової школи. А Ландау?

Парторг тільки підтакував.

Колесников після війни служив у військах НКВД і брав участь у боротьбі з бандерівцями (у нас в країні офіційна пропаганда не розрізняє різних течій національного партизанського руху в Україні. Бандерівцями називають і тих, хто був з фашистами, і тих, хто боровся з фашистами, і тих, хто ні з ким не боровся і нікого не підтримував, зокрема, радянську владу).

П’яний, він розповідав про методи боротьби НКВД. Ось їм дали список партизанів певної місцевості. Вони вдираються у хату й питають:

— Іван вдома?

— Ні. Я брат його…

Брата розстрілюють, а в списку проти Івана ставлять хрестик — знищили ворога.

Бували випадки, коли «Івана» знищували по 3–4 рази.

Найпарадоксальніше, що цей Колесников зневажав радянську владу, комуністичну ідеологію, «бидло» — робітників і селян. Та жив він за своїм улюбленим прислів’ям: з вовками жити, по-вовчому вити.

Мій шеф, Антономов, людина певною мірою чесна, намагався переконати Колесникова, що методи його боротьби з конкурентами в науці не зовсім чистоплотні. Він завжди відповідав йому цим прислів’ям.

Незадовго до свого арешту я дізнався, що Колесников добре влаштувався в одному з біологічних інститутів, а Кій перейшов в інший відділ нашого інституту. Бо ж вони — вірні генеральній лінії партії люди.

У мене назбиралося багато спостережень про моральне обличчя вчених. Більшість з них і розумніші, і чесніші, ніж Колесников. Мені не хотілось би очорнювати радянську інтелігенцію. Але не випадково серед академіків не знайшлось нікого, хто підтримав би Сахарова, серед письменників — Солженіцина.

*

За останній час в Радянському Союзі серед інтелігенції зростає тенденція не брати участі в злочинствах держави. Чесні, мислячі вчені намагаються не брехати в науці, не допомагати розвиватись військовій промисловості. Чесні педагоги воліють викладати точні науки: там не треба брехати.

Моя дружина з цих же міркувань залюбки перейшла з Кабінету дошкільного виховання в Кабінет ігор та іграшок, тому що, здавалось, тут не буде брехні. Шахи і ляльки — поза ідеологією.

Але…

Солженіцин закликав «жити не брехнею». Цей принцип — один з принципів демократичного руху. Але у нашій Батьківщині майже неможливо дотримуватись цього принципу, жити згідно з ним практично.

Коли Таня вивчила теорію ігрового виховання і практику його в дитячих садках, то переконалась, що й іграми можна брехати.

Донедавна одним з принципів радянської педагогіки було обмеження військових іграшок: гвинтівок, танків, гармат і т. д. Але потім почали проповідувати «військово-патріотичне виховання», запроваджувати його не тільки в школі на уроках, а й проводити через ігри, іграшки. Для радянських ідеологів патріотизм став мало що не синонімом мілітаризму.

Проводять військові ігри «Зірниця» у всій країні і висміюють в той же час мілітаризацію шкіл в Китаї, численні військові іграшки в США.

Старі педагоги за інерцією бракують військові іграшки. Їх сварять за консерватизм, неправильне уявлення про виховання грою.

Маленьким дітям постійно підсовують «ідейно» насичені ігри: «Широка страна моя родная», «Жовтнева революція», «Герої війни». Розумні педагоги намагаються пояснити, що дітям такого маленького віку майже всі «ідеї» нецікаві і складні, що треба закладати елементи людської моралі, логіки, естетики, і тільки на цій базі вже можна в школі навчати історії країни, світу, говорити про ті чи інші політичні ідеї. Але такі висловлювання здаються владі ознакою в кращому випадку ідейної незрілості.

Неспроможність «жити не брехнею» приводить більшість до думки про втечу — у ліс, у село, за кордон, до Бога — кудись якомога далі з царства брехні, страху, ідіотизму.

Ця мрія радянського інтелігента висловлена у «Викупленні» Даніеля: