Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Союзу кудись у тайгу, щоб заховатись від цивілізації. Три — чотири місяці на рік він бродив по тайзі і стріляв хутрових звірів. Потім продавав хутро, оселявся у якоїсь удовички, брав з бібліотеки книжки і жив рослинним життям. Кореспондент газети, вислухавши сповідь Електрона Павловича, намагався довести аморальність його способу життя.

— Чому ви так мало працюєте?

— А мені багато не треба.

— Але ж у вдовички можуть бути діти від вас!..

— А я їй чесно кажу, що женитись не збираюсь, тому діти — її власна справа, хоче — будуть, не хоче — не будуть.

— Але ж вона сама їх не виростить! Доведеться державі взяти на себе їхнє виховання! Значить, ваші діти будуть виховуватись на гроші трудящих!..

Що відповів Електрон Павлович, не пам’ятаю.

Другим доказом кореспондента було те, що, мовляв, держава захищає кордони, а отже, й Електрона Павловича. Кореспондент твердив, що Електрон Павлович на це питання не зміг відповісти.

Коли з’явилась ця стаття, ми ще не помічали інтелігентської тенденції «тікати». І нам видавалось, що кореспондент «Известий» має рацію. Але на наших очах «втікачів» ставало все більше, та й у нас самих з’явилось бажання «тікати». Але куди?

Я хотів «утекти», заховатись у науку й філософію.

Після китайських точок мене перекинули вивчати криву руху цукру в крові. Наші біологи зібрали найрізноманітніші гіпотези про роботу печінки, підшлункової залози, нирок та інших частин тіла, пов’язаних із системою регуляції цукру в крові. Склали модель — спочатку на пальцях, у формі креслення, потім написали у вигляді математичних рівнянь. Треба було перевірити, чи відбивають ці рівняння, те як організм працює насправді. Для цього наші біологи «пили кров» (так вони висловлювались) з кроликів, креслили графіки, а математики на спеціальній аналоговій машині записували свої рівняння, а потім, на око маніпулюючи різними електронними схемами, отримували на екрані осцилографа криву, схожу на ту, що отримали біологи. Це й називалось моделюванням. Спершу мені здавалось, що це і є наука. Але що далі, то все більше розчаровувався. Виявилось, що машина дає змогу підтвердити правильність протилежних гіпотез роботи біологічних систем — досить підшукати відповідні параметри машини.

А потім найголовніше: наприкінці кожної своєї статті ми обіцяли, що медики зможуть лікувати діабет не наосліп, а точними математичними методами. Але поступово ми переконувались, що наші моделі ніяк не стосуються практики медицини.

Діабет лікують, виходячи з теоретичних біологічних уявлень про цукровий баланс в організмі або емпірично, на досвіді лікарів-практиків.

Ми ж — у кращому випадку — відтворювали теорії біологів формально. Якщо ці теорії гарні, то й наші формули (у кращому випадку) гарні, якщо теорії погані, то й моделі наші нікуди не годяться. А біологія зараз досі багато в чому тільки стає наукою. Якщо не вивчено зміст, то що відбивають формули? Ленін писав про «математичний ідеалізм», коли за формулами зникає матерія. Цей «математичний ідеалізм» пронизує біокібернетику в СРСР (та й не лише біо).

Кібернетика все більше перетворюється на «словесність». З’являється безліч білякібернетичних наук. Філософ Копнін якось в’їдливо сказав: «Бракує ще тільки валізології». Всезагальна ідеологічна брехня вливається у «кіберіаду». Мрія про Бога у багатьох чомусь трансформується у «математично-фізично-технократичну» примітивну міфологію і магію, віру в «чарівний прутик», кібернетичну магію формул, машин і заклинань.

Захоплення йогами і парапсихологією — це тільки крайній прояв мрії про «наукову містику». І навіть не зовсім крайній: з’явились уфісти (УФО, НЛО, або ж невпізнані літаючі об’єкти). Із запізненням (ми завжди відстаємо від моди) з’явились вони і в СРСР. З найвидатнішими «вченими-уфістами» я зустрічався. Цікаво, як прагнуть чудес навіть розумні люди, як це прагнення блокує науковий скепсис, обережність, логіку факту й висновку. Особливо багато уфістів серед… математиків, фізиків та астрономів, тобто людей «точного» мислення.

Одного разу до мене прийшов фізик, за сумісництвом парапсихолог і уфіст.

— Є шанси телепатично зв’язатися з літаючою тарілкою. Вони давно вже спостерігають за землянами і, очевидно, самі не хочуть втручатись у нашу історію. Ти розумієшся на політиці, ми тебе з ними зв’яжемо, і ти від імені Землі поговориш з ними.

Я з серйозним виглядом відповів:

— Передайте їм, щоб вони магнітними променями прикінчили охоронців у таборах і в тюрмах.

— Це ідея! Але вони, мабуть, гуманні і на таке не підуть.

— Добре, я подумаю. Може, хай просто присплять вертухаїв.

Смішно? Не дуже, бо мислення спрямоване туди ж навіть у академіків-кібернетиків, наприклад, у академіка Глушкова. Він проповідує ідею створення єдиної всесоюзної АСУ (Автоматична система управління). Машини замінять дурний уряд — ось підтекст цієї ідеї. Ще глибше — я, Глушков, буду правити соціалістичною, тобто кібернетичною державою. Досить вже ідіотів — вождів народу.

Глушков вважає (щиро, здається) себе за марксиста. І не розуміє абеткової істини: є економічні, історичні закони, є класи, соціальні групи, є психоідеологія цих груп та індивідів, є безліч інших «базових» і «надбудовних» факторів, і вони, а не розум добродіїв кібернетиків, вирішують долю суспільства. АСУ підкорятиметься не тільки розумові технократів, але й їхнім пристрастям, їхнім логічним прорахункам. АСУ буде плювати на конкретних, живих людей, а ті, в свою чергу, будуть дурити АСУ, страждати від АСУ, а може, й бунтувати проти неї, якщо кібернетично-соціалістичний рай стане надто вже пекельним.

«Кібернетичний» міф все більше витісняє у СРСР міф «соціалістичного раю». Прогрес це чи ні? Поклонялись каменям, потім предкам і тваринам, потім Афродітам і Зевсам, нарешті, Христу. Прийшли до висновку, що не треба поклонятись — і почали поклонятись прогресові, робітничому класові, вождям. Тепер — формулам, машинам. Спочатку було сходження догори — до Христа, далі сходження донизу — до «наукового язичництва», магії. Не випадково поклоніння формулам нерідко переплітається з традиційним окультизмом, що черпає ідеї із давньої магії, кабали й тому подібне.

Якось ми з дружиною познайомилися з професором ботаніки Клоковим. Привабило його парадоксальне мислення. Марксизм він відносив до розряду містики (до інших видів містики професор ставився радше позитивно). Діалектику пропонував замінити на поліалектику.

Я намагався з’ясувати, що означає термін оцей, але Клоков відповідав метафорами.

У ті часи постало питання про існування генетики в СРСР, і я запитав у Клокова, як він ставиться до лисенковізму.

— А що це таке?

— Напрям у ботаніці.

— Такого я не знаю.

Після моїх нагадувань «жартун» пригадав:

— Я не психіатр. Це якась хвороба, я на цьому не розуміюсь. От недавно в Академії наук захищав дисертацію один ботанік. Після його доповіді я пояснив тим, хто прийшов, що вивчав свого часу