Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

17 глава

Уляна

Настрій:  Моє рішення було жорстоким, але воно здавалося єдино правильним шляхом. Я залишилася з порожнечею, яка розростається всередині, наче невидима тріщина, що розходиться по всьому моєму серцю.

— Припинімо це, — повторила я, намагаючись зібрати всі свої сили й повернути контроль над ситуацією. Мої руки автоматично відсторонилися від його тіла, хоча всередині все кричало про зворотне.

— Що? — його голос здригнувся, і я побачила, як погляд Даніяра змінився з м'якого на насторожений. Він хаотично почав обмацувати мій погляд, ніби намагаючись зрозуміти, що я маю на увазі. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах я помітила розгубленість.

— Ти про що? — запитав він знову, намагаючись зберігати спокій, але я відчувала, як в його голосі з'являється тінь недовіри.

— Про нас, Даніяре, — тихо відповіла я, розуміючи, що ці слова боляче ранять не тільки його, але і мене. — Це все... Ти обіцяв мені, Даніяре, що не закохаєшся. Що між нами буде лише секс, і нічого більше. Тоді навіщо ти все це робиш? Цей парк, ці романтичні прогулянки, схід сонця... — я зупинилася, відчуваючи, як слова стають дедалі важчими, але я мусила їх сказати. — Я не хочу, щоб це переросло в щось більше. Ми домовлялися, що не будемо залучати почуття. А ти... — мої руки нервово стиснулися в кулаки, коли я намагалася вгамувати емоції. — Ти ніби спеціально намагаєшся все ускладнити.

Даніяр, здавалось, на мить застиг. Його погляд став колючим, очі, які раніше були сповнені тепла, тепер дивились на мене з недовірою. Його руки, які так ніжно тримали мене, повільно опустилися.

— Я нічого не ускладнюю, Уляно. Я просто роблю те, що мені хочеться. Мені хотілося побачити тебе усміхненою, розслабленою, справжньою. І знаєш що? Мені це вдалося. Ти на мить перестала бути холодною й стриманою. Ти була... ти була собою. І це було чудово.

Його слова викликали в мені змішане відчуття — між образою і якимось незрозумілим полегшенням. Я знала, що він правий, але водночас не могла дозволити собі піти цим шляхом. Моє серце стискається від розпачу.

— Ти не розумієш, Даніяре. Це не те, що мені потрібно. Це не те, чого я хочу.

— А чого ти хочеш, Уляно? — його голос став холодним, майже байдужим, але я помітила в його очах вогонь. Він зробив крок назад, ніби намагаючись віддалитися від мене не лише фізично, але й емоційно. — Ти кажеш, що не хочеш почуттів, але вони вже тут, між нами, як би ти не намагалася їх ігнорувати.

Я зібрала всі свої сили, щоб тримати себе в руках, не показати йому, як ці слова боляче ранять мене.

— Я хочу, щоб усе було так, як ми домовлялися. Без емоцій, без цього... зв'язку, що стає все сильнішим. Нам краще зупинитися зараз, поки ми не перейшли ту межу, за якою вже не буде вороття.

Даніяр різко видихнув, ніби з усіх сил намагався опанувати себе. Він відійшов до іншого кінця кабіни, дивлячись на схід сонця, який тепер здавався мені тьмяним і безбарвним.

— Я сподіваюся, що ти стримаєш свою обіцянку щодо благодійного заходу. А я… якщо ти ще хочеш… щодо вечірки на Гелловін.

Чоловік відвернувся від вікна і повернув погляд до мене, його обличчя було непроникним. Важко було зрозуміти, що він відчуває в цю мить, але я бачила, як щось у ньому змінилося, ніби він збудував стіну, якою я колись огородила себе.

— Добре, — тихо промовив він. — Ми зробимо так, як ти хочеш, Уляно.

Це не те, що я насправді хотіла, але саме це я обрала.

— Дякую, — прошепотіла я, намагаючись приховати розчарування у своєму голосі. Моя спина втиснулася у холодний метал кабіни, ніби я могла знайти там опору.

Колесо огляду продовжувало обертатися, опускаючи нас назад до реальності. Наша кабіна зупинилася, і двері повільно відчинилися, впускаючи в ранкову прохолоду. Ми мовчки вийшли з кабіни, кожен занурений у свої думки. Сонце вже піднялося над горизонтом, але замість того, щоб принести тепло і надію, воно тільки підкреслювало нашу відчуженість.

— Давай я тебе підвезу, — спокійно запропонував Даніяр, його голос був таким рівним, що це знову нагадало мені про ту стіну між нами. В його очах вже не було того вогню, який я бачила раніше, лише маска байдужості.

Я глибоко вдихнула, намагаючись знайти в собі сили відмовитися від його пропозиції. Все в мені кричало, щоб я погодилася, але голос розуму, який нещодавно став гучнішим, знову переміг.

— Ні... — я трохи затнулася, але швидко зібралася з думками. — Я поїду на таксі. Ось воно якраз їде.

Я підняла руку, сигналізуючи таксисту, і помітила, як Даніяр стиснув губи. В його очах промайнула тінь незадоволення, але він нічого не сказав, лише кивнув. Таксі під'їхало, і я швидко відкрила двері, бажаючи якнайшвидше зникнути з його поля зору. Моя рука вже тримала дверну ручку, коли я почула його голос.

— Уляно... — він промовив моє ім’я так тихо, що я ледве його почула. — Це не кінець.

Я завмерла, не в змозі рухатися, відчуваючи, як всередині все стискається. Я не оберталася, не могла дозволити собі побачити його погляд зараз.

— Даніяре… Ні… — я прошепотіла, борючись із собою, щоб не піддатися спокусі повернутися і подивитися йому в очі. Але я знала, що якщо зроблю це, то вся моя рішучість розсиплеться на шматки.

— Ти можеш сказати, що хочеш, можеш навіть обманювати себе, але ми обоє знаємо правду, — його голос звучав тихо, але твердо, ніби він був упевнений у кожному своєму слові. — Це не кінець, Уляно.

Я завмерла, відчуваючи, як слова Даніяра проникають прямо в серце. Але я не обернулася, не відповіла. Просто швидко сіла в машину і зачинила двері. Водій запитливо глянув на мене в дзеркало заднього виду.

— Куди їдемо? — його голос був буденним, звичайним, як і цей ранок, що здався мені абсолютно непримітним.

— Додому, — коротко відповіла я, називаючи адресу.

Машина рушила з місця, і я не змогла втриматися, щоб не подивитися у дзеркало заднього виду. Даніяр стояв там, де я його залишила, дивлячись на таксі. Його постать здавалася напруженою, і навіть з цієї відстані я могла відчути, як всередині нього кипить якась незрозуміла емоція. Я відвернула погляд і вдихнула на повні груди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍