Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 22

Хоч би яким дивним здавався їй тип, що назвався Михаїлом, Клара все ж прислухалася до його поради. Із вдячності за подаровану їм із Яриком зустріч. Та й просто тому, що інтуїція підказувала вірити.

Вона з нетерпінням чекала приїзду Ярослава в суботу. Усі дні до вихідних вони активно листувалися в мережі. Ані Клара, ані Ярик не відправили одне одному жодного сердечка і смайлика романтичної тематики, але в кожне слово вклали стільки тепла і ніжності, що навіть останній зі скептиків розтанув би, читаючи їхнє спілкування.

Ранок суботи розпочався для неї з піднесеного настрою в очікуванні зустрічі, поєднаного з хвилюванням. Ярик попередив, що приїде разом із другом. Нібито Кирило захотів теж відвідати «магазин», надихнувшись досвідом друга. Але Клара розуміла, що це своєрідні оглядини, і боялася вдарити в бруд обличчям. Що, як вона не сподобається його другові? Наскільки взагалі вони мають вплив один на одного і чим це може обернутися для неї надалі?

Коли Клара почула дзвінок у двері, серце її забилося сильніше. Вона знала, що це Ярослав, але несподіванка від цього не ослабла. Зробивши крок у передпокій, вона на мить завмерла перед дзеркалом, наче намагаючись вловити власне відображення — ту нову себе, якою стала в останні тижні.

Коли вона відчинила двері, Ярослав стояв на порозі з ледь збентеженою посмішкою. Їхні погляди зустрілися, і йому не потрібно було нічого казати: в його очах був той особливий спокій, та тепла невпевненість, яку не сплутаєш ні з чим. Відчуття, ніби він прийшов додому.

— Привіт, — сказав він м'яко, немов боячись порушити тишу між ними.

— Привіт, — відповіла вона, відчуваючи, як її голос здригнувся від хвилювання. Вона хотіла сказати щось іще, але слова здавалися зайвими.

Він зробив крок до неї, і в цьому було щось настільки природне, що її дихання завмерло. Його рука, що обережно доторкнулася до її плеча, здавалася не просто дотиком, а цілою обіцянкою — що він тут, що між ними немає перешкод. Її плечі розслабилися, а всередині стало спокійно і тепло, немов розчинилися дні очікування і сумнівів.

— Ти не уявляєш, як я хотів знову тебе побачити, — вимовив Ярослав, і в його голосі прозвучала ледь помітна нота полегшення.

Вона тихо посміхнулася у відповідь, і це було більше, ніж просто привітання. Вони стояли у вузькому коридорі її квартири, оточені звичайними речами, знайомими і звичними, але в цей момент усе набувало особливого значення. Немов сама квартира стала частиною їхньої історії — свідком того нового, що народжувалося між ними.

Клара підняла на нього погляд і, не відпускаючи його руки, прошепотіла, трохи ніяковіючи:

— Хочеш, я покажу тобі вид із вікна? Сьогоднішній ранок по-справжньому незвичайний.

Вона сказала йому все, що хотіла. Цей ранок незвичайний для неї. Але таким може стати кожен їхній спільний ранок. І він кивнув, а потім вони мовчки пройшли в кімнату, де з восьмого поверху можна було побачити всю вулицю, вже залиту ранковим світлом. Ярослав подивився на неї, що стояла біля вікна, і в цей момент зрозумів, що для нього немає іншого місця, де він би хотів бути зараз.

Її квартира, її затишок, її тепло — усе це було для нього таким справжнім, наче б він і сам був частиною цього будинку, цього життя, яким їй хотілося з ним поділитися.

Ярослав із нетерпінням чекав вечора того дня, щоб нарешті познайомити кохану (безглуздо заперечувати, що вона стала невід'ємною частиною його життя) з найкращим і єдиним другом. Для нього важливо, щоб ці двоє людей знайшли спільну мову.

Поруч із ним, трохи розгублена, але витончено зібрана, крокувала Клара. У її присутності було щось світле і по-домашньому тепле, що одразу ставало помітним. При ній змінювалися його думки і настрій, немов усе непотрібне відступало, залишаючи місце для простого, тихого щастя.

Кирило чекав на них у кав'ярні — розвалившись на дивані, він швидко пробігся очима кількома повідомленнями у телефоні, але, побачивши Клару і Ярослава, одразу ж пожвавився. У його погляді промайнула зацікавленість, якийсь дитячий азарт, і певна розважливість, яку Ярослав не помітив, але Клара одразу відчула.

— Кириле, знайомся — Клара, — з гордістю вимовив Ярослав, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

— Радий познайомитися, Кларо, — Кирило встав, простягнувши руку, його погляд промайнув по її обличчю з пильним інтересом. — Я вже чув про тебе. Ти перетворила мого друга на романтика, за що окреме дякую, це було непросто, — пожартував він із удаваною серйозністю.

Клара посміхнулася, ввічливо потиснувши руку, хоча в цьому жесті й відчувалася дистанція. Її чуття не підвело: за рухом брів, за приглушеною впевненістю в голосі, вона одразу зрозуміла — Кирило з тих, хто з легкістю вживається в будь-яку роль, якщо того вимагає ситуація.

— Тільки романтика? — перепитала Клара, дивлячись на Ярослава, немов перевіряючи, чи підтримає він.

— Я навіть говорити не стану, скільки він про тебе думав, — додав Кирило, не зводячи очей із Клари, — ти й не уявляєш, як часто він просить поради з... скажімо так, особистих питань.

Клара, внутрішньо відсторонюючись, лише кивнула. Вона бачила, як Кирило промацує її, вивчає, можливо, навіть заграє, але його натиск здавався їй непотрібним і чужим. Вона цінувала ясний погляд Ярослава, його неквапливу доброту, в якій не було бажання довести щось.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍