Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

гарну практику в усіх цих релігійних судах. Він каже, що зараз анулювання шлюбу в маронітів стало простішим.

На обличчі Абдалли проступило здивування від такої пропозиції батька:

— Розлучимося? Навіщо? Я кохаю свою дружину.

Він заперечував усі розмови про його конфлікт із Персефоною.

— Якщо між вами така згода, чому ви не народите сина?

Лутфі показав рукою на фото свого діда на стіні, засновника друкарні. Тонкі вуса і ковбойський капелюх. Лутфі досі не пощастило мати онука, який був би названий на його честь.

Нарешті Лутфі перейшов до суті справи:

— Є одна людина, яка не повинна бути в друкарні вночі, але залишилася працювати до самого сходу сонця.

— Коректор? Він попросив у мене дозволу залишитися на ніч, щоб закінчити редагувати телефонний довідник.

— Це отой хлопець із високими бровами?

— Так.

— Хто його найняв? Ти?

— Нам потрібен був коректор, і він нагодився якраз вчасно.

— Він мені не подобається. Я застав його тут після першого обшуку, він був сам у друкарні і сказав мені, що піде до Головного управління внутрішньої безпеки. Скаржився, що загубив цінний для нього рукопис. А тепер ще й проводить ночі в друкарні?

Те, що Лутфі Карам прийшов сказати синові, застрягло в його горлі, і він не міг знайти достатньо зрозумілого натяку, тому поцікавився, коли мав іти:

— Він залишився тут, щоб редагувати?

— Так він мені сказав.

— Подивися записи з камер відеоспостереження за минулу ніч, щоб перевірити, чим насправді він займався.

— Навіщо?

— Абу Алі, сторож, сказав, що його поведінка була підозріла, — і Лутфі повторив: — Подивися записи за ніч, перевір усі камери. Не забудь.

Це був максимум того, що він міг зробити, аби якось напоумити сина. У душі він проклинав цього коректора. Він вважав, що Фарід спустився з того самого села, з якого приходили всі ті працівники-мароніти, тож у кінці, виходячи з дверей офісу, Лутфі запитав себе: «І звідки він тут узявся? — і додав: — У будь-якому разі він за все заплатить».

31

У Фаріда рано з’явилися сумніви щодо його походження. Якось, коли йому було вісім, він пішов зі своїм другом з церковного двору провідати його бабусю в темній кімнаті з низькою стелею. Вона давала його приятелю гроші вранці по неділях, якщо він дозволяв їй зацілувати його. Вона запитала про ім’я його друга, ім’я його батька та дідуся, аж доки не виявила неув’язку з іменами мешканців села, повторила їх усі і звернулася до Фаріда, чи то питаючи його, чи стверджуючи:

— О, то ви… із джалабу?

Фарід не зрозумів одразу, що вона має на увазі, але відчув, що це слово образливе. Це слово повторювали щоразу, коли вихваляли його родину і знали, що він чує це, або коли запитували його, наприклад, про спорідненість з тим-то й тим-то з роду Абу Шаар, і Фарід просто говорив, що носіїв цього прізвища багато і вони розвіяні по всьому білому світу. Він знову згадав про це все, коли був на похоронах батька. Сидів у передньому ряду поряд зі своїми двома братами в холодний день і слухав священника, який у проповіді ніяк не міг знайти чогось, що б пов’язало простого перукаря з Форн аш-Шеббаку з видатними діяннями представників цього роду на батьківщині і чужині.

Сумніви повернулися до Фаріда. Він відкрив словник «Тадж аль-арус» і прочитав там: «Джалаб — приведені коні, верблюди, вівці, а також речі й полонені». Потім він узяв словники «Лісан аль-араб» і навіть «Мухтар ас-сихах», і перед ним вималювалася картина: стадо кіз, до якого дорогою примкнуло й інше «поголів’я», а також заблудлі чи куплені іншими пастухами «голови», і серед цих «голів» можливо, були його батько та дід.

Він розпитував матір, і вона відповідала різко й гучно, що було зовсім не схоже на її звичну спокійну манеру говорити. Вона заперечила всі побрехеньки й розповіла йому речі, яких він раніше не чув. Старий дядько, що володів половиною земель у селі, мав двох дружин, та обидві померли раніше за нього і не залишили йому спадкоємця. Усе його майно перейшло родичам, які вели довгий спір і намагалися позбавити «твого прадіда» його частки, вигадуючи про нього всілякі небилиці, а також перешкодили внесенню його імені в реєстр членів родини Абу Шаар, коли французи проводили перепис населення. Після цього тривалого конфлікту він отримав тільки «наш будинок» у селі та землю навколо нього. Фарід знав свого батька Халіма і трохи дідуся Саїда, який садовив його на коліна на балконі будинку, колов для нього горішки і чистив їх своїми грубими пальцями, пророкуючи йому геніальність. Тоді він запитав у матері, як звали цього прадіда, і вона відказала, що не знає, а насамкінець закликала його перестати копирсатись у цих «старих історіях».

На якийсь час Фарід заспокоївся щодо свого походження, аж доки викладач сучасної історії Лівану в університеті не сказав йому, що знайшов історію роду Абу Шаар, записану від руки, і дав рекомендаційний лист, із яким Фарід прийшов до Інституту східних літератур, де його зустрів монах-єзуїт, що пошепки привітався і провів його на нижній поверх. Вони дійшли до просторої зали, в якій розташовувалася стара єзуїтська друкарня. Фарід запитав, чи досі зберігаються в них старі друкарські апарати. Його супутник відповів, що докладно вивчав цю тему і переконався з листування, що турецькі солдати конфіскували друкарню й відправили в Дамаск, а також сказав, що він надибав щоденник сирійського монаха, який розповідає на одній сторінці: люди говорили, начебто католицьку друкарню вивезли в Дамаск, але насправді цього не сталося: «Ми чекали її, але вона так і не приїхала». Єзуїти Східного інституту взагалі сумнівалися, що друкарня покинула Бейрут. Попередні працівники розповідали, що бачили деякі машини звідти в одній друкарні в Бейруті, але монахи-єзуїти не надто цікавилися її пошуками, адже отримали пожертвування з Ліона на купівлю нової друкарні.

Монах посадив Фаріда за стіл і поклав перед ним рукопис історії роду Абу Шаар. Письмо було тонке і точне. Фарід два дні підряд обережно гортав сторінки, шукаючи загублене ім’я, і, на його здивування, в генеалогічному дереві родини не було імені його дідуся Саїда, через якого він міг би вийти на прадіда. Родовід був намальований на подвійному аркуші, згорнутому всередині щоденника, у вигляді розлогого дерева, на кожному листку якого були написані тільки імена чоловіків. У корінні вони були арабські й походили з Ємену: Каадан,