Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

черзі повертаючи голову до того, хто брав слово.

— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Уінкер-Лейк без допомоги Garmin’а? — Сатомі зазирнула в очі Левку.

— Абсолютно, — хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

— А що далі? Як ми виберемося до нижнього озера? Як знайдемо кам’яну дорогу? — не вгавав американець.

— Забудьте про карту. Озера є, вони там, — Левко витягнув руку на південь, — ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і щоб дістатися туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в карту? — хлопець обвів поглядом товаришів, вони не відповідали. — Отож-бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як знайти Паїтіті.

— Але ж навігатор… Ми можемо проґавити озеро й не дізнаємося про це.

Українець скорчив презирливу міну.

— Half empty bottle man[80], — це він про Ґрема. — Навігатор запрацює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова, — «Garmin GPSmap» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING TO A SATELLITE…», проте з’єднання не налагоджувалося. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Уінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О боги, не говоріть мені, що ми пролетіли півпланети, щоби відступити за крок від мети.

«Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але…» Він не поділяв Левкового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, й у таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти квадратних кілометрах простору. Зважаючи на те, що ні в кого з них немає засобів зв’язку із цивілізацією, такий розвиток подій був, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.

— Не сваріться, — втрутився він. — Не встигли відійти від Ріо-де-лас-П’єдрас, а вже згризаємось. Давайте так: вирушаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Уінкер-Лейк і Лоуер-Уінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, що його описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракт і GPS-навігатор не ввімкнеться, ми повертаємося. Згода?

— Так, — відгукнувся Левко.

— О’кей, — знизала плечима японка.

— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер.

— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Уінкер-Лейк «Garmin» не ловитиме сигнал, — присікався Ґрем.

— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.

— Тоді я з вами.

XLI

31 липня 2012, 10:00 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста мла, що пропускала сонячні промені у вигляді розсіяного світла, проте перешкоджала доступу у верхні шари атмосфери парникового тепла. Мандрівники в буквальному сенсі стікали потом. Москіти, всідаючись на шию чи на тулуб під пахвами комусь із них, ризикували втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Ґрем, Сьома й Сатомі розстелили каремат і безсило попадали на нього. Перехід тривав лише дві години, та вони змучилися гірше за рабів на будівництві єгипетських пірамід.

І тільки Левко стояв на ногах, витягнувши губи та переможно зиркаючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Уінкер-Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіли від самої думки про рух — ще до того, як із мозку надходила команда про скорочення).

— Бачите? — хлопець переможно глянув на товаришів. — Елементарно.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра стала блідою, а очі, навпаки, червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста й, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами.

Українець обернувся спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.

«CONNECTING TO A SATELLITE…»

Усе працювало, проте зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — впершись руками в боки, Левко ступив до змучених друзів, що сиділи пліч-о-пліч на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, й відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі було рівномірно розподілено між хлопцями, тож Ґрем, який пам’ятав, що пакував коробку із шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, перебравши половину наплічника, мулат підняв знічений писок.

— Його нема…

— Де воно? — щиро здивувалась японка.

Ян зітхнув і сказав:

— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?

— Учора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.

— Безсовісний, — насупилась Сатомі.

— Пробачте, я їсти хотів…

— Їсти хотів? — розходився американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбі аж від Мальдонадо!

— Янкі, не наїжджай, це ж просто печиво.

— Ти уявляєш, чого варте одне печивко в такій дупі, де ми зараз?

— Ну чого ти від мене хочеш? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!

Левко, махнувши рукою, потюпав до замуленого берега озера. Продерся крізь високу траву, присів навпочіпки й зачерпнув рукою воду. Вона була тепла й масна, в ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло чимось прілим і цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за нищення колективних запасів.

— Про що думаєш? — запитав Сьома.

Левко дивився на південний берег озера.

— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Уінкер-Лейк… А ти?

Росіянин смикнув плечима.

— Та ні про що…

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

До Лоуер-Уінкер-Лейк усі п’ятеро добредали, як поламані роботи чи як люди, що їм років із десять тому потрощили всі кістки, які потім зрослися неправильно.

Нижнє озеро також витягувалося на 400 метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо мало круглішу форму. На південному заході за озером розкинулася вільна від нетрищ галявина. В усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Хоча до сутінків лишалося три з половиною години, Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Із ночівлею нічого не вигадували. Просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком поралися коло речей, збагнувши, що доведеться викинути половину з поклажі, інакше їм не дійти до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор — зв’язку, як і раніше, не було, — після чого озвався до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про дорогу.

— Ризикнеш