Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 18

Емілії було двадцять, коли вона переїхала до Туреччини. Їй завжди хотілося подорожувати, відкривати нові культури, шукати себе десь далеко від місць, де пройшло її дитинство. Стамбул зустрів її теплими променями сонця, ароматом свіжозвареної кави й гомоном вуличних базарів. Це місто швидко стало її новим домом.

 

Вона працювала в невеликій арт-галереї, де допомагала організовувати виставки місцевих художників. Життя текло спокійно, наповнене новими враженнями та знайомствами. Минуле залишилося позаду.

 

Одного дня вона випадково познайомилася з Ільясом. Він був фотографом — високий, із темними очима, які завжди сяяли, коли він говорив про мистецтво. Вони зустрілися на виставці, і розмова між ними зав’язалася легко, ніби вони знали одне одного все життя.

 

— Ти завжди так уважно дивишся на картини? — запитав він, помітивши, як вона довго розглядала одну з робіт.

 

— Я намагаюся зрозуміти, що художник хотів сказати, — усміхнулася вона.

 

— А якщо художник хотів, щоб ти просто відчула?

 

Вона здивовано поглянула на нього й засміялася. Так почалася їхня історія.

 

З Ільясом усе було інакше. Він не поспішав, не змушував її відкривати душу одразу. Вони гуляли вечорами вздовж Босфору, пили чай у маленьких кафе й говорили про все на світі. Його голос був тихим і спокійним, а присутність поруч — заспокійливою.

 

Минали місяці, і вона помітила, що її серце знову наповнюється теплом. Одного разу, коли вони разом спостерігали за заходом сонця, Ільяс узяв її за руку.

 

— Еміліє, ти щаслива тут?

 

Вона подивилася на нього, а потім на небо, де сонце повільно ховалося за обрієм.

 

— Так, щаслива, — відповіла вона, вперше за довгий час відчувши це по-справжньому.

 

Про Тао вона більше ніколи не згадувала. Її серце належало тепер іншому, а минуле залишилося там, де й повинно бути — у минулому.

 

Стамбул прокидався під мелодію чайок і дзвінких голосів продавців на вулиці. Сонячні промені ковзали по старих черепичних дахах, пробиралися через легкі фіранки й лягали теплом на обличчя Емілії. Вона повільно розплющила очі, потягнулася й відчула, як міцна рука обережно обійняла її за талію.

 

— Доброго ранку, моя любов, — прошепотів Ільяс, зариваючись носом у її волосся.

 

Емілія посміхнулася й повернулася до нього обличчям. Його темні очі, завжди такі глибокі й спокійні, дивилися на неї з ніжністю. Вона ще не звикла до того, що цей чоловік — її чоловік.

 

Весілля було простим і затишним. Вони вирішили не влаштовувати гучних святкувань, а лише зібрати найближчих друзів на терасі з видом на Босфор. Ільяс тримав її за руку весь вечір, а коли настав час промовляти клятви, його голос тремтів від емоцій.

 

— Ти — моє сонце, моя муза, мій спокій, — сказав він тоді. — Я обіцяю любити тебе так само сильно, як у цей момент, усе життя.

 

Емілія пам’ятала, як сльози щастя наповнили її очі. Вона знала: ця любов — справжня.

 

Їхні дні були наповнені сміхом, теплими розмовами й довгими прогулянками старими вуличками міста. Вони разом відкривали для себе нові місця, експериментували на кухні, фотографували захід сонця з даху їхнього будинку. Кожен момент поруч із ним був безцінним.

 

Одного вечора, коли місто вже засинало, вони сиділи на балконі, загорнуті в теплу ковдру, і дивилися на зоряне небо. Ільяс міцно тримав її за руку.

 

— Ти щаслива? — тихо запитав він.

 

Емілія усміхнулася й поклала голову йому на плече.

 

— Щаслива, — відповіла вона, знаючи, що це правда.

 

Минуле залишилося далеко позаду. Її життя тепер належало цьому місту, цим теплим вечорам і цьому чоловікові, який став для неї всім.

 

Минали роки, а кохання між Емілією та Ільясом ставало лише глибшим. Їхнє життя у Стамбулі було сповнене теплими моментами, дрібними радощами й взаємною підтримкою. Кожен ранок починався з аромату турецької кави та ніжних поцілунків, а вечори вони проводили, прогулюючись вздовж Босфору, насолоджуючись тишею та присутністю одне одного.

 

Одного дня, коли сонце лише починало ховатися за горизонтом, вони сиділи на своєму улюбленому даху, дивлячись на вогні міста, що поступово запалювалися вдалині. Ільяс тримав її за руку, задумливо водячи великим пальцем по її долоні.

 

— Знаєш, — тихо промовив він, — іноді мені здається, що я жив лише для того, щоб зустріти тебе.

 

Емілія посміхнулася й обійняла його.

 

— Ільясе… Я не уявляю свого життя без тебе.

 

Він поцілував її у чоло, і вони сиділи так ще довго, слухаючи, як хвилі неспішно накочуються на берег.

 

Життя не завжди було легким. Бувало, вони сперечалися — про дрібниці чи важливі рішення. Але після кожної сварки знаходили слова, щоб зрозуміти одне одного, і обійми, щоб пробачити. Вони вчилися бути разом, підтримувати й цінувати кожну мить, проведену поруч.

 

Одного дня Ільяс прийшов додому з великим букетом білих лілій — її улюблених квітів.

 

— Що це за привід? — здивовано запитала вона.

 

— Просто так, — усміхнувся він, — за те, що ти є.

 

Вона засміялася, обіймаючи його.

 

Минуле залишалося десь далеко. Емілія майже не згадувала про нього. Тао був лише відлунням колись болісної історії, яку вона давно відпустила. Її серце належало тепер іншому чоловікові — тому, хто зробив її щасливою по-справжньому.

 

Це була нова сторінка її життя, сповнена любові, спокою та тепла. І вона знала: попереду їх чекало ще багато щасливих моментів.

 

Тао ніколи не був людиною, яка довго озирається назад. Коли його стосунки з Емілією завершилися, він відпустив усе без жалю. Життя йшло вперед, і він не бачив сенсу триматися за минуле.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍