Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Зізнання

***Денис***
   Наша з Ритою розмова не подарувала мені того омріяного щастя, що я намалював у себе в голові. Ба більше, мене було знищено.
   Ще ніколи в житті я не відчував себе настільки паскудно. Вперше зізнався в коханні й отримав удар під дих замість палких обіймів. Тепер я чудово розумів своїх колишніх дівчат. Цей біль не можливо ні з чим порівняти, він роздирав зсередини та обпікав пекельним вогнем. І саме його я приносив людям, котрі мали до мене почуття...
   Я нервово крокував по кімнаті, а потім зупинився біля вікна. Повільно відхилив важку штору, вдивляючись у пітьму. За вікном було порожньо й тихо, так само як і в моїй душі.
   Що робити? Скиглити? Нарікати на долю? Ні, ні й ще раз, ні! Я маю кращу ідею.
   Фізичний біль. Це саме те, що мені необхідно, щоб заглушити агонію власної душі. Можливо, я пожалкую... Кого я обманюю? Звісно, пожалкую. Але це не має значення, бо лише так мені вдасться залишитися на плаву та не потонути в ріках алкоголю. Оце сказав... Ріки алкоголю... Бісів поет.
   Залишивши в спокої вікно, я попрямував до тумбочки, на якій залишив свій телефон. Потрібний номер знайшовся майже відразу.
   На кілька секунд я завагався й мій палець завис над кнопкою виклику. Здоровий глузд кричав мені не робити цього, але серце страждало. Воно не бажало коритися розуму, немов жило своїм власним життям.
   Судомно видихнувши, я нарешті натискаю кнопку, а вже за декілька секунд чую перші гудки. Той, кому дзвоню відповідає не відразу, немов дає мені шанс відмовитися від своєї дурної ідеї. І тільки я наважився скинути виклик, як почув знайомий, дещо захриплий голос.
  — Кого я чую? Невже набридло спокійне життя? — Запитує глузливо.
   — Я повертаюся. — Два слова, що змінять все.
   — Ось так просто? Та ти уявляєш скільки грошей я про... через тебе? — Доброзичлива інтонація зникла. — Ден, якщо це жарт, то цього разу татко не допоможе.
   — Тіме, організуй мені бій. — Холодно відповів я. — Віддам тобі половину свого виграшу.
   — Це не серйозно. Занадто мало, як на мене. До того ж я ризикую своєю репутацією...
   Пославши подумки нахабу під три чорти, я спокійно запитав. — Скільки?
   — А це вже інша справа. — Задоволено відказав співрозмовник. — Вісімдесят п'ять відсотків і по руках.
   Я звісно знав, що Тимур ще той хапуга, але ж не на стільки. — А ти нічого не плутаєш? Чи геть здурів?
   — Ден, я все сказав — вісімдесят п'ять відсотків або гуляй лісом. — В його голосі промайнула нотка роздратування.
   Я занадто добре знав Тимура, щоб подумати, що він відмовиться від своєї ціни й пристане на мою. Цей чоловік любив гроші, а на все інше йому було по цимбалах. Він мав свій підпільний клуб, де щовихідних проводилися бої без правил. І наскільки мені відомо, отримував досить непогані прибутки.
   — Ну то як? Згоден чи передумав? — Нагадав про себе Тимур.
   По факту мені втрачати нічого. Я ж не заради грошей хочу це зробити. Мені потрібні емоції, а їх ні за які гроші не купиш.
   — Так, я згоден.

***Рита***
   З того часу як ми розійшлися з Денисом минуло декілька днів. Легше мені не стало. Я б навіть сказала, що почуваю себе гірше, ніж в той фатальний для наших стосунків день.
   Добре, що бодай розпочалася практика й мені не потрібно кожного дня ходити до універу. Натомість Кирило Віталійович зголосився взяти мене до власної фірми. Тому зранку й до першої години дня я була зайнята справами в компанії, а решту часу вільна.
   Ден не втрачав надії й здійснив спробу ще раз зі мною поговорити, але я відразу дала йому зрозуміти, що не жартувала. Я б могла багато чого пробачити, та тільки не зраду. Адже, на мій погляд, вона аж ніяк не вписувалася в концепцію ідеальних стосунків.
   Коли на мій телефон надійшов дзвінок з невідомого номеру, я прийняла виклик. По правді кажучи мені вже було все одно. Навіть якщо це сам дядько Степан таким чином дав про себе знати — байдуже.
   — Привіт, лялю. — Пролунав голос Антона.
   — Я навіть не питатиму звідки в тебе мій номер. Та я зараз зайнята, тож відкладімо наше спілкування на кращі часи. — Беземоційно промовила я, бажаючи якнайшвидше закінчити розмову.
   — Обіцяю, що не вкраду багато часу. Принаймні не зараз. — Він коротко засміявся з власного дотепу. — Маєш плани на вихідні?
   Тільки цього мені не вистачало. Не знаю, що замислив Антон, але зустрічатися з ним в найближчому майбутньому я б не хотіла.
   — Це ти відправив мені фото? — Різко змінивши тему, поцікавилася я.
Не те щоб мені була потрібна його відповідь, але він уже зателефонував, тож чому б не запитати?
   — Мені прикро, що я зробив тобі боляче... Проте ти мала дізнатися правду, якою б вона не була.
   Я важко зглитнула. Рана ще занадто свіжа, а Антон не та людина з якою я б воліла ділитися своїми почуттями. — Пусте... Ти вибач, та мене кличуть, тож не можу більше розмовляти. Бувай. — Я поклала слухавку не чекаючи на його відповідь.
   Мені пощастило, адже вдруге Антон не ризикнув зателефонувати. Можливо, образився на мою прямолінійність або зрозумів, що невчасно. Якщо чесно, то мені байдуже. Не знаю на що він розраховував, коли телефонував. Невже думав, що я буду дякувати йому? Звісно, він молодець, що відкрив мені очі на правду, але чи дійсно це було по доброті душевній? Чи є щось інше, наприклад ціль, котру переслідує хлопець?
   Я б іще довго могла розмірковувати на цю тему. Однак, коли з мого рота вирвалося позіхання, зрозуміла, що мозок і тіло потребують відпочинку. Тож, я вимкнула звук на телефоні та лягла в ліжко.
   Ледве моя голова торкнулася білосніжної подушки, усі думки кудись зникли, і я незчулася, як заснула. Мені знову снився кошмар, що мучив з дитинства. Невже це ніколи не скінчиться? Якби ж я тільки знала відповідь на це питання, але є речі, на котрі ми аж ніяк не вплинемо. На жаль...
   Попри важку ніч, прокинулася я раненько — близько шостої години ранку. Відчувала себе, на диво, відпочилою та повною сил і енергії. Ну що ж, світ, я іду!
   Швидко прийнявши душ, я нафарбувала вії та губи. Потім одягнула білу футболку й джинсовий комбінезон, а на ноги босоніжки. Наостанок зробила високий хвостик, але залишила пасмо волосся вільно спадати на обличчя. Результат мені сподобався, тож я спустилася вниз.
   Далі був короткий сніданок, після якого ми з Кирилом Віталійовичем поїхали в його компанію, де я проходила практику на посаді помічника фінансового аналітика вже третій день. Хоча "проходила практику" занадто голосно сказано.
   Данило — старший фінансовий аналітик Кепітал Фейн Груп, занадто добре до мене ставився. Він майже не давав мені завдань. Хіба що зробити скан копії документів чи розкласти їх по теках. І на цьому все... Хоча ні. Ще один раз він попросив забрати листи в секретаря. Ось така практика.
   Я, звісно, не скаржилася, бо не хотіла нікого підставляти. Але робота б мені точно не завадила. Вона могла допомогти мені перестати думати про Дена. Це радіо в моїй голові ні на секунду не замовкало, я постійно прокручувала одні й ті ж думки. Дійшло навіть до того, що я почала його оправдовувати й вигадувати різні варіанти розвитку подій. Дурня, я знаю, але якщо він і справді не винен? О, Господи, ці думки мене точно колись зведуть з розуму.
   — Маргарито, ви можете бути вільні. — Раптово в мої роздуми увірвався Данило. Він як завжди перебирав стос паперів за своїм столом, а його великі окуляри сповзли на кінчик носа.
   — Я навіть не помітила як пролетів час. — Поглянувши на годинник, промовила я.
   Данило лише кивнув і повернувся до паперів. Здавалося, що його в цьому житті взагалі нічого не цікавить, окрім роботи.
   Я встала з-за столу, підхопила свій рюкзачок та попрощавшись з Данилом, покинула офіс. Опинившись на вулиці відразу відчула контраст між прохолодою кабінету, де постійно працював кондиціонер і червневою спекою. На календарі був лише четвертий день літа, а шкала термометра вже піднялася до тридцяти градусів.
   Переді мною постав вибір. Я могла погуляти по Києву або повернутися до будинку. Враховуючи пекельну спеку, я вирішила викликати таксі й поїхати до свого тимчасового дому. Щойно дістала телефон з рюкзака та набрала потрібний номер, відчула, що хтось до мене наблизився. Це важко описати, але ти, ніби шкірою відчуваєш чийсь погляд на собі та те, як людина опиняється занадто близько до тебе.
   Піднявши очі, першим, що я помітила був букет червоних троянд. А вже потім, коли погляд ковзнув вище, побачила його... Переді мною височів усміхнений Антон в чорних сонцезахисних окулярах. Біла сорочка, темно-сині класичні штани, на руці поблискує дорогий годинник, а у вусі маленька сережка. Він нагадав мені одного з тих хлопців, що часто з'являються на обкладинках журналів чи рекламних постерів. Одним словом, впевнений в собі красень.
   — Привіт, лялю. — Антон вже вдруге вітався зі мною такими словами. І, якщо чесно, мені це геть не подобалося.
   — Привіт та бувай. Вибач, але я поспішаю. — Я пройшла повз хлопця, але він встиг схопити мене за руку. Здивовано озирнувшись, я очікувала на пояснення.
   — Квіти. — Він кивнув на масивний букет. — Вони для тебе.
   — Зрозумій мене правильно. Я вдячна тобі за увагу, але це вже занадто. — В моєму голосі пролунали крижані нотки.
   Антон зняв окуляри та поглянув на мене, немов я була цукеркою, котру він бажав спробувати на смак. — Ні, лялю, не занадто. Я не буду брехати й говорити, що це дружній жест, бо все інакше. Ти подобаєшся мені. Тож я зроблю все заради того, щоб ти забула Дена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍