Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

class="p1">Рiвний голос замовк, а в другому кутку ще голоснiше озвалося ридання…

Темна, хмарна нiч була на свiтi…

Прийшов ранок, похмурий, сiрий, з косим холодним дощем. Вiн сiяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею i гнiтили її своїм мертвим широким поглядом. Вiконця в маленькiй хатi плакали, великi краплi слiз раз у раз котилися по їх i зникали, щоб попустити мiсце новим…

Мати пiшла до волостi розпитувати про Зiнька.

— А чого тобi, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її бiля порога.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покiрно кланяючись.

— Що ж, бабо, ми того нiчого не знаємо, — вiдказував Копаниця, розлiгшися в крiслi за зеленим столом. — Слiдствуватель звелiв одвезти його в острог — ми й одвезли, а бiльше нiчого не знаємо.

— Та вiн же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

— То не наше дiло розбирати, чи вiн винен, чи нi, i ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що нi, а слiдствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як, — на те й суд.

— А коли ж той суд буде? — питалася бiдолашна.

— I того я тобi не скажу. Як iсхоче сам суд, так i буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

— Та невже ж оце йому аж два годи сидiти?

— По десять год сидять, — не то по два. Як заробив, так хай i одвiчає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобi, своїми пустяками! Iди вже собi додому, бабо!

Мовчки пiшла, до землi хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горiти, все тiло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здолiючи пiдвестися. А Гаїнка мов i не бачила того: сидiла, очi втупивши в одну цятку, i мовчала.

— Гаїночко, дай менi води!

Подала i знову сiла.

— Гаїнко, ти б затопила вже пiч.

Слухняно внесла дров, затопила пiч, стала й дивилась, як огонь перебiгає по дереву.

— Гаїнко, а чого ти горшкiв не становиш?

Почала Гаїнка горшки приставляти — порожнi.

— Ой, менi лихо та горе! — стогнала Параска. — Що менi тепер робити?

Саме на це вбiгла в хату Катря Карпова:

— Що це ви, бабусю, хворi?

— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.

Гаїнка чула все, що про неї казано, i мов i не чула, Катря загомонiла до неї:

— Гаїнко, що тобi, голубочко?

— Нiчого.

— То ти журишся. Ти не журись так… Це все людська напрасна, — воно виявиться. Зiнько вернеться.

Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки i нiчого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж iзлякалась.

«Оце лихо! — подумала собi. — Вона ж непритомна! Вона ж нi до якої роботи, а мати хвора».

Кинулась Катря до печi:

— Ось постривайте, я вам пособлю!

Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.

— Спасибi тобi, дочко! — дякувала Параска.

— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збiгли! — наказаї ла Катря. — Я зараз вернуся.

Метнулася додому, розказала про все Карповi, забрала дитину та й знов до Сивашiв. Поралась, аж поки наварила обiдати, поприбирала все в хатi. Гаїнка сидiла й дивилась на те.

Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибiгла.

«Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками, — мiркувала Катря. Хай щось робить, воно думки розбиватиме».

I почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.

Два тижнi, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бiгала до Сивашiв поратися, зазирала i ввечерi. Мати не могла їй iздякуватися.

— Спасибi тобi, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бiдолашнi? Дай тобi, боже, вiк довгий та щасливий за твоя добрiсть!

— От, бабусю, що там такого, як я забiжу до вас на яку хвилиночку! Та менi цетце й в охотку — веселiше, як серед людей, а то все дома та дома! — вiдказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на двi хати, а веселощiв у Сивашiв було стiльки, як на кладовищi. — Аби ви та Гаїнка швидше остербували — ото добре було б.

I вона клопоталась, бiгала, пособляла, завсiгди така щира й привiтна, мовби коло своєї дитини. Не стало в Сивашiв грошей — вона вирядила Васюту повезти в город та продати трохи хлiба. За тi грошi покупили що треба, ще й у волость повiддавали оплатки.

Помочi добрi люди давали, жити було можна, та не могли вони дати помочi душi людськiй, не могли розважити її горя великого. Катря силкувалася розважати й матiр, i Гаїнку. Матерi мов легшало вiд тих розмов, а Гаїнка хоч i слухала, та, мабуть, нiчого не розумiла.

Вона не плакала, не тужила, не нарiкала. Вона мовчала. Робила все, що їй загадувано, i помалу звикла все робити як треба: поралась, шила, давала їсти, — так, мов i звичайно. Тiльки вона нiколи не думала про те, що робить: воно робилося саме. Вставала вранцi й думала: «Вже день». Друга думка: «Боже, який довгий… хоч би вечiр!» Тодi бралася робити все, що їй наказувала Катря або мати. Скаже «порайся!» — порається, «ший!» — шиє. А як нема чого робити, сяде бiля столу сама собi та й сидить випроставшися, i дивиться в якусь цятку. А в думках тiльки одно: «Уже минає день, от уже вечiр…» Приходив вечiр, приходила нiч… Iнодi вона спала, як утомлялася, iнодi лежала безсонна всю нiч i дивилася в темряву… Дивилась i думала: «От уже нiч почалася… яка довга!.. От уже минає… От уже ранок буде…»

А нащо їй та нiч, той ранок, той день, — не знала… Вона розумiла дуже добре, що Зiнько в тюрмi, що його судитимуть, можуть у Сибiр заслати… розумiла, що вiн не винен… Знала, що їм без нього жити не можна… Потiм знала, що буває день i вдень треба поратись: скотинi їсти давати, хату мести, води приносити, щии… потiм приходить нiч, i тодi спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…

Не ходила нiкуди, не любила озиватися нi до кого. Мовчки обминала людей. З матiр'ю жила так, що тiльки вiдповiдала на питання. Здавалася кам'яною.

Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зiнькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стiни тут сумували, понуро- дивлячись не осяяними ясним свiтом вiкнами. Туга визирала з кожного куточка, промовляла померклими жiночими очима,