Читати книгу - "Повна енциклопедія тваринництва"

хвороб печінки тощо.

Клінічні прояви. Спостерігається у дорослих тварин на пасовищі й є масовим за характером, а в ягнят і козенят – під час переходу з молочного раціону на рослинний.

За гострого перебігу хвороби клінічні ознаки розвиваються протягом 1 год: тварина відмовляється від корму, озирається на живіт, обмахується хвостом, часто лягає і тут же підводиться, б’є тазовими кінцівками по животу, іноді стогне. Об’єм живота збільшений, випинається ліва голодна ямка (верхня частина клубової ділянки черевної стінки, зазвичай запала). Надалі, у міру посилення здуття, спостерігають ціаноз (посиніння) слизових оболонок, сильне наповнення вен, дихання з відкритою порожниною рота, випадання язика.

За хронічної тимпанії здуття рубця спостерігають періодично (у разі порушення прийому корму), при цьому симптоми помітні слабкіше.

Лікування. Лікування має бути негайним: із рубця видаляють гази шляхом уведення зонду великого калібру з одночасним масажем рубця. При цьому тварину ставлять так, щоб передня частина тулуба була розташована вище від задньої, а після виходу газів рубець промивають водою. Для ослаблення бродіння дрібній рогатій худобі в рубець через зонд уводять 1–5 г іхтіолу, 2–3 мл формаліну або 1–2 мл лізолу в суміші з 0,5–1 л води. Якщо цих заходів недостатньо, то в ділянці лівої голодної ямки вводять спеціальний троакар і через нього дуже повільно випускають гази з рубця з подальшим уведенням рідких лікарських засобів (тимпанол, дьоготь, креолін тощо).

Ягнятам і козенята за хронічної тимпанії всередину дають розчин соляної кислоти, натуральний шлунковий сік, промивають рубець із подальшим підсадженням мікрофлори від здорової тварини.

Профілактика. Дотримання правил згодовування кормів, що піддаються легкому бродінню. Перед вигоном тварин на пасовища з рясним травостоєм їх попередньо підгодовують.

Хвороби органів дихання

Хвороби органів дихання можуть розвиватися як самостійно, так і супроводжувати інфекційні та інвазійні захворювання й травми (плеврит – запалення плеври). Вони певною мірою є індикатором резистентності організму. Основними симптомами є кашель, задишка, зміна типу дихання, утруднення дихання в положенні лежачи, блювота.

З метою профілактики захворювань органів дихання потрібно дотримувати ветеринарно-санітарних норм утримання тварин, своєчасно усувати первинні захворювання, що ведуть до ускладнень.

Бронхіт

Етіологія. Незбалансоване, дефіцитне годування, особливо за каротином, вплив аерогенних подразнювальних речовин (диму, парів аміаку), переохолодження, застуда (купання в холодній воді, тривале перебування під дощем), а також інфекційні та інвазійні хвороби.

Клінічні прояви. Гостре або хронічне запалення слизових оболонок бронхів із одночасним залученням до процесу трахеї. Бувають макро-, мікро- і дифузні бронхіти. Макробронхіт проявляється сильним кашлем за нормальної температури тіла. Мікробронхіт характеризується сильною гіпертермією (підвищення температури тіла) та слабким кашлем.

Дифузний бронхіт вирізняється постійною гіпертермією, слабким кашлем. Гостра форма бронхітів триває 10–14 днів, а за відсутності лікування переходить у хронічну, що протікає без лихоманки. Діагноз ставить ветеринарний лікар на підставі даних аускультації легень (вислуховування легень).

Лікування. Хвору тварину слід ізолювати від впливу аміаку, переохолодження, забезпечувати кращими кормами, вітамінно-мінеральними підгодівлями. Проводять індивідуальну або групову інгаляцію з парами скипидару, креоліну, дьогтю, бікарбонату натрію, вдихання аерозолів сульфаніламідів, антибіотиків із попереднім уведенням внутрішньом’язово еуфіліну.

Профілактика. Дотримання правил утримання тварин. Збалансоване харчування.

Бронхопневмонія

Етіологія. Причини захворювання такі самі, як і під час бронхіту.

Клінічні прояви. Запалення слизових оболонок бронхів та окремих часток легенів, що характеризується запаленням просвіту бронхів, бронхіол і альвеол ексудатом. Уражає переважно молодняк.

Хвороба проявляється пригніченістю тварини, незначним підвищенням температури тіла, відсутністю апетиту, слабким кашлем, утрудненим прискореним і поверхневим диханням. Спостерігаються витікання з носа, іноді з неприємним запахом.

Діагноз ставить ветеринарний лікар на підставі даних аускультації легень (різнокаліберні хрипи і осередки притуплення незалежно від наявності лихоманки).

Лікування. Хворих тварин переводять у сухе, тепле, добре вентильоване приміщення. Застосовують антибіотики або сульфаніламіди, дають відхаркувальні препарати, для підвищення резистентності організму застосовують неспецифічну терапію (гамма-глобулін), серцеві засоби, а також призначають дієтичне годування.

Профілактика. Аналогічна профілактиці бронхіту.

Хвороби органів сечовиділення

Про захворювання органів сечовиділення свідчать такі симптоми:

• больовий синдром в органах сечовиділення – бажання лежати на холодному місці, вигинання спини дугою, прискорене сечовипускання (полакіурія), болючість під час сечовипускання (дизурія), болючість мускулатури спини під час натискання пальцями, минущі парези тазових кінцівок, набряки;

• нефротичний синдром – набряки, протеїнурія (виділення з сечею білка), гіпопротеїнемія (зниження вмісту білка в крові за неповноцінного білкового годування);

• уремічний синдром – апатія, анорексія, блювання, неослабні рецидивні проноси, запах сечі з ротової порожнини, підвищення в крові концентрації сечовини й креатину, анурія (повна відсутність сечовипускання), анемія;

• остеоренальний синдром – деформація та остеопороз кісток, остеодистрофія, гіпокальціємія;

• синдром ниркової еклампсії – тоніко-клонічні судоми, нефротичний синдром.

З метою профілактики захворювань органів сечовиділення треба своєчасно усувати первинні захворювання, на ґрунті яких вони розвиваються.

Нефрит

Етіологія. Інфекційно-алергічне запалення нирок із переважним ураженням судин клубочків (гломерулонефрит) і переходом запалення на проміжну тканину внаслідок інфекції (ящур, лептоспіроз, паратифи тощо), інтоксикації та отруєння тощо.

Клінічні прояви. Перебіг хвороби швидкий. На початку захворювання спостерігають загальне пригнічення тварини, зниження апетиту, незначне порушення діурезу, набряки кінцівок, вимені, мошонки, черевної порожнини. Під час лабораторного дослідження сечі виявляють білок, кров, клітини епітелію, а в крові збільшується вміст сечовини, залишкового азоту та амінокислот.

Лікування. Лікувальний раціон: добре сіно, подрібнені ячмінь та овес, корене- й бульбоплоди, зменшення кількості рідини й кам’яної солі.

З лікарських препаратів зазвичай застосовують антибіотики (у разі інфекційного походження нефриту), сечогінні препарати (ведмеже вушко, оцтовокислий калій), внутрішньовенно або внутрішньом’язово – сірчанокислу магнезію, серцеві препарати та олійні проносні засоби.

Сечокам’яна хвороба

Етіологія. Утворення в нирках і сечовивідних шляхах (нирковій мисці, сечоводах, сечовому міхурі, уретрі) сечових каменів та піску, що утворені з органоколоїдної основи, солей кальцію, фосфору, сечової кислоти. Частіше хворіють вівці, причому хвороба набуває масового характеру, але можуть хворіти й інші тварини. Причиною розвитку цієї хвороби є порушення обміну речовин, обумовлене неповноцінним і нераціональним годуванням та водопостачанням тварин. Воно виникає як наслідок концентратного типу годування, коли в раціонах переважають концентрати, м’ясо-кісткове й рибне борошно, мінеральні добавки та премікси зі значним умістом фосфору, однак є дефіцит каротину й вітаміну А.

Призводити до хвороби можуть запальні процеси в нирках і сечовивідних шляхах.

Клінічні прояви. Спочатку хвороба протікає безсимптомно або із загальними ознаками: відставання в рості, зниження апетиту, а в подальшому, залежно від ступеня ураження, розміру й кількості каменів, можуть з’являтися ознаки, що вказують на ураження нирок і сечовивідних шляхів: протеїнурія (наявність білка в сечі), гематурія (наявність крові в сечі), помилкові кольки тощо.

За легкої форми перебігу хвороби спостерігається підмокання вовни навколо препуція або під хвостом із відкладенням сечового піску. У разі закупорювання сечівника каменями, паралічу або розриву сечового міхура розвивається уремія, і тварина гине у токсико-клонічних судомах. Діагноз ставлять на підставі лабораторного дослідження сечі.

Лікування. Симптоматичне, залежно від тяжкості перебігу його призначає ветеринарний лікар. У разі закупорювання показана катетеризація уретри й сечового міхура.

Профілактика сечокам’яної хвороби полягає в дотриманні режиму годування та утримання тварин. У разі появи симптомів хвороби знижують або повністю видаляють з раціону концентрати, багаті на фосфор, і збільшують порції зелених вітамінних кормів, вводять мікроелементи (мідь, кобальт, цинк, марганець), забезпечують водою.

Цистит

Етіологія. Гостре або хронічне запалення слизової оболонки сечового міхура. Розрізняють за тяжкістю запальних явищ і тривалістю перебігу хвороби через потрапляння гнойотвірної інфекції в сечовий міхур з боку нирок, матки, вимені, через сечоводи і сечовий канал, а також внаслідок сечокам’яної хвороби, затримання сечі, травм.

Клінічні