Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Івановича Пирогова з Україною, – він був відправлений із столиці в «почесне заслання» до Одеси, отримавши пост опікуна Одеського навчального округу. Незабаром Пирогов був переведений до Києва, де продовжував «шукати правду», намагався змусити бюрократію хоч би трохи попрацювати на народ, а не тільки на себе. У результаті, не витримавши цькування і загального нерозуміння, в березні 1861 року Микола Іванович був вимушений подати у відставку.

Ще в 1856 році Пирогов придбав маєток «Вишні» під Вінницею і тепер, після своєї відставки, міг вести спокійне розмірене сільське життя, писати мемуари і займатися домашнім господарством. Але лікар Пирогов не був би Пироговим, якби став просто поміщиком, нічого не роблячи для поліпшення життя людей, що оточуювали його.

У 1862 році Пирогов відправився до Гейдельберга керувати групою молодих учених Росії, що стажувалися в місцевому університеті. Під час цієї поїздки Пирогова запросили як консультанта до хворого, що отримав кульове поранення ноги. Кращі медичні уми Європи не могли виявити кулю в нозі і тому в один голос твердили: «Тільки ампутація». «Ампутація – остання річ», – відповідав Пирогов, що був вірним ним же проголошеному принципу «хірургії зберігання». І зумів-таки витягнути кулю, врятувавши ногу пацієнтові. А пацієнт цей був вельми незвичайний, ім’я його знала вся Європа. Звали його Джузеппе Гарібальді. Пізніше герой італійської революції не раз згадував Пирогова як чарівника, що врятував його від інвалідності.

Востаннє Микола Іванович Пирогов на широкій публіці з’явився в травні 1881 року в Москві під час святкування 50-річного ювілею його лікарської діяльності. Миколу Івановича вибрали почесним громадянином Москви, вітальні слова на його адресу говорили кращі лікарі країни і світу. Це був тріумф лікаря Пирогова, тріумф із гірким присмаком прощання. Микола Іванович вже тоді знав, що він смертельно хворий, що рак не залишає йому жодного шансу…

Життя добігає кінця. І більше він, всесвітньовідомий учений і лікар, нічого не зробить для науки. Хоча… Лікар Давид Виводцев на сімдесятирічний ювілей надіслав йому свою монографію «Бальзамування і способи збереження анатомічних препаратів». «Адже це цікаво, ось би поставити експеримент по бальзамуванню», – подумав Микола Іванович, уважно вивчаючи працю свого колеги.

Микола Іванович Пирогов помер 23 листопада 1881 року в своєму маєтку «Вишні». Відразу ж після звістки про кончину Пирогова до Вінниці прибув лікар Виводцев, що погодився забальзамувати тіло покійного колеги. На четвертий день після смерті у присутності фельдшера і місцевого священика Давид Виводцев провів бальзамування, заповнивши вени покійного спеціальним розчином, що містив спирт, гліцерин, тимол, дистильовану воду і деякі інші компоненти. Потім тіло Миколи Пирогова було перенесене в невелику дерев’яну церкву села Шереметки, що знаходилося за кілометр від садиби «Вишні».

Хто знає, що було б із тілом Миколи Пирогова після 1917 року, коли б не інтерес більшовиків до проблеми бальзамування. Питання про створення музею вперше було поставлене на початку 1920-х років Вінницьким медичним науковим товариством. Проте тільки в 1939 році Наркоматом охорони здоров’я УРСР було ухвалено рішення про створення меморіального комплексу пам’яті М. І. Пирогова. Згідно з первинним планом, основні роботи в садибі були заплановані на літо 1941 року…

Німці, що окупували Вінницьку область у 1941 році, влаштували в пироговському будинку стайню, зламали огорожу навколо склепу, вирубали велику частину чудового фруктового саду. Проте тіла Пирогова все ж таки не чіпали. Вже в 1945 році у «Вишнях» почалися ремонтно-реставраційні роботи. 9 вересня 1947 року відбулося урочисте відкриття Вінницького музею-садиби імені М. І. Пирогова. Декілька років він мав статус філії Військово-медичного музею, поки в 1956 році не став самостійним підрозділом, підлеглим Міністерству охорони здоров’я УРСР.

У 1997 році музею-садибі імені М. І. Пирогова привласнений статус національного. Щорічно музей відвідує більше 200 тисяч чоловік, причому не тільки українців, але і жителів інших країн. Що ж привертає цих людей, що примушує подолати тисячі кілометрів і приїхати до Вінниці? Можливість побачити, як жила і працювала людина, ім’я якої золотими літерами вписане в історію світової науки? Старовинна обстановка, природа, що дарує умиротворення і спокій від суєти повсякденного життя? Або ж якась причетність до таємниці, можливість своїми очима побачити хай поки що не повну, але все-таки перемогу людини над, здавалося б, непорушними законами природи? Хтозна, хтозна… Так або інакше, люди їдуть у «Вишні», а великий експеримент, початий сто двадцять з гаком років тому, продовжується…

Антонов Олег Костянтинович

(1906—1984)

Видатний авіаконструктор, генеральний конструктор літаків серії Ан

Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». У них відчувається стиль їх творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «непривабливий літак не полетить». Людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 року за тисячу кілометрів від Києва, в Підмосков’ї, де його батько, інженер-будівельник, споруджував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина, Ганна Юхимівна Бікорюкіна (вона померла, коли синові виповнилося дев’ять років), спочатку і жили там же, на території психіатричної лікарні, що будувалася. А в 1912 році родина переселилася до Саратова, де проживали численні родичі.

Почувши одного разу від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, Олег назавжди «захворів» небом. Він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував все, що так чи інакше стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом ґрунтовні знання історії літакобудування в світі стали йому в нагоді.

Креслення і загальний малюнок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег направив на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, що ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, в 1924 році Антонов поступив у Саратовський університет. Рік потому він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті.

У 25 років Олег став відразу головним конструктором КБ московського планерного заводу. Всього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів, і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому в 1939 році О. Клепикова встановила світовий рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирний серійний»), «Масовий-4» і експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.

Наступним місцем роботи Олега Антонова стало КБ О. С. Яковлева, який у 1938 році запропонував йому посаду провідного конструктора. А в 1940 році Антонов отримав власне КБ у Ленінграді, де через вісім