Читати книгу - "Археологiя. Дитяча енциклопедія"

Набір із 64 бронзових дзвонів із гробниці удільного князя І

Такі дзвони були в багатьох китайських аристократів, які використовували їх в урочистих ритуальних церемоніях чи розважали ними гостей. У 1978 році під час розкопок величезної гробниці V століття до н. е. поблизу Лейгудуня в провінції Хубей на світло витягли ще більш чудовий набір дзвонів. Він складався з 64 бронзових дзвонів, що становить вісім груп відповідно до їхніх розмірів і тонів. Кожен дзвін видавав дві ноти. Більшість дзвонів мали написи, які вказували з разючою точністю видавані ними ноти. У написах повідомлялося, що перед відливанням бронзових дзвонів точно підраховувалася висота їхнього звучання.

Цей набір дзвонів належав відомому князю і правителю Цзен, князівства, що мало міцні зв’язки з могутнім царством Чу, розташованим на півдні Китаю. Дзвони були поховані разом з їхнім власником приблизно в 433 році до н. е. і, що здається неймовірним, усе ще перебували на своєму місці, – висіли куполами догори, у три ряди, в чудовій рамі у формі латинської букви «L», зробленої з покритих лаком дерев’яних брусів, підтримуваних шістьма бронзовими фігурами з мечами. Міцна рама утримувала дзвони загальною вагою майже три тонни упродовж більш як дві тисячі чотириста років. Дерев’яні ударні інструменти, виявлені неподалік, указували на те, що грати повинні були одночасно кілька музикантів.

Набір дзвонів був не єдиним музичним інструментом, похованим із князем. Серед семи тисяч предметів, що пішли разом з ним у могилу, було 27 барабанів, цитри, сопілки, флейти, типові для епохи Чжоу. Поряд з інструментами археологи знайшли ще одне свідчення любові князя до музики: останки двадцятьох дівчат, з яких деякі були, очевидно, його придворними музикантами і танцівницями. Вони були принесені в жертву після його смерті для того, щоб продовжувати розважати його в загробному світі.

У могилі знайшли свідчення того, що князь уважно ставився і до військового ремесла: одна з камер являла собою справжній арсенал, в якому було багато кинджалів, сокир, списів, алебард, дротиків, луків, стріл, щитів, збруї і понад 3000 бронзових наконечників для стріл.

Князь жив в епоху Східної Чжоу (771–221 рр. до н.е.), що пішла за епохою Західна Чжоу (близько 1050-771 рр. до н. е.). Історики назвали епоху Східна Чжоу і визначили її початком рік 771 до н. е., бо саме в цей рік цар династії Чжоу переніс свою столицю з міста Сіянь на схід у місто Лоян, щоб убезпечити себе від нападів варварів, які насувалися із заходу. Епоха Східна Чжоу характеризується величезними змінами в техніці, мистецтві й інтелектуальному житті, що відбувалися протягом усіх 550 років, які вона охоплює. Але це також епоха крайньої політичної нестабільності, постійних війн і руйнувань, що не припинялися.

Історики поділяють епоху Східна Чжоу на дві частини: період Чуньцю (з 771 по 481 р. до н.е.) і Чжаньго (з 481 по 221 р. до н. е.). Ці назви взяті від назв двох письмових документів: «Аннали Весни й Осені» і «Трактати про Ворогуючі Царства». Перший з документів – це лаконічна хроніка подій у царстві Лу, що охоплює приблизно два з половиною століття до 481 р. до н. е., коли понад сто князівств і держав Східної Чжоу були поглинуті більш сильними сусідами, і залишилося тільки сім великих і кілька менших держав. «Трактати про Ворогуючі Царства» – це збірник анекдотів і байок, які повідомляють про події наступних десятиліть, коли ці сім держав вели війни одна проти одної ще активніше, ніж колись.

Учені підрахували, що приблизно тільки один з п’яти років минав без воєн, і що внаслідок цього близько 170 держав і князівств Китаю упали під ударами мечів, відповідно до того як постійно збільшувалися масштаби і жорстокість воєн і зростала чисельність армій великих держав – до мільйона воїнів.

Багато записів про різні держави були знищені після того, коли царства впали під ударами Цінь. Проте на початку II століття до н. е. ряд учених взялися відновлювати по пам’яті загиблі тексти, й записувати події, свідками яких вони були протягом останнього тривожного року. Найвидатніший серед них є Фу Шен, учений конфуціанської школи, який, попри свій більш як дев’яностолітній вік, диктував дочці завчений напам’ять текст «Історичної книги», великого документа з епохи Західна Чжоу.

Зв’язок століть: нестаріюча китайська писемність

Китайська традиція твердить, що здатність читати і писати вказує на ерудицію так само, як і шановане давніми греками і римлянами ораторське мистецтво. І справді, китайське слово «вень» може означати «цивілізація» і «текст».

Хоча оволодіння складною системою письма – процес тривалий – він триває приблизно десять років навіть у самих китайців, нагорода за сумління величезна: в міру оволодіння китайською писемністю відкривається доступ до всіх значних класичних текстів китайської історії. Цікаво те, що за 2500 років китайська писемність змінилася так мало, що читати Конфуція не важче, ніж читати сучасну поезію, написану в класичному стилі.

Стандартизація писемності виникла через необхідність спілкування між різними областями великої китайської цивілізації, бо китайські ієрогліфи – це знаки ідеографічного письма, що означають головним чином зміст, а не звук, читач може і не володіти тим діалектом, на якому говорить автор письмового тексту. Ця характерна риса ієрогліфів відігравала головну роль, тому що за час існування писемності кількість діалектів у Китаї суттєво не зменшувалася і становила близько двадцяти, а часом перевищувала сто. Насправді сучасні читачі давніх текстів часто зовсім не знають, як вимовляли написані в них ієрогліфи їхні автори.

Еволюція знаку «юй» (риба)

Виникнення китайської писемності сягає в глибину століть. Найбільш ранні письмена були виявлені на глиняному посуді епохи неоліту, датованому радіовуглецевим методом V–IV тисячоліттями до н. е. Ці попередники однієї з найдавніших письмових мов на земній кулі мають подібність з ієрогліфами, зображеними на ворожильних кістках і бронзових посудинах епох Шан і Чжоу. Хоча між часом написання цих знаків пролягають століття, спосіб їх написання твердим предметом створює незграбність форм. Пізніше в міру значного поширення чорнила і кисті, якими писали на бамбуку, інших видах дерева і шовку в епоху Східна Чжоу, знаки стали зображуватися більш плавними лініями.

Найдавніший напис на шовку – календар