Читати книгу - "Балакучий пакунок"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44
Перейти на сторінку:
відважний Егберт успішно перерізав канати. Тут же, не зволікаючи, Пітер у своєму блакитно-золотому однострої, що його Пенелопа пошила спеціально для цього, просурмив атаку. Сто п’ятдесят єдинорогів у лавандових і білих попонах пліч-о-пліч виступили з-за пагорбів. Спершу вони ішли риссю, згодом, із наближенням до мосту, за командою Пітера вишикувались у колону по чотири. Наступна команда — і вони перейшли в легкий галоп, а потім помчали щодуху. Ніздрі в них надималися, золоті роги сяяли в променях світанкового сонця.

Перша хвиля єдинорогів влетіла на міст, копита прогриміли по дерев’яній кладці, а далі почувся страшенний хрускіт дерева — то вони з розгону ввігнали роги у величезні замкові ворота.

Єдинороги наступали хвиля за хвилею, гуркотіли копитами по мосту й били рогами в брами, аж поки ті, повільно і невідворотно, почали піддаватися, тріщати й розпадатися під цією навалою. Василіски у відчаї принесли кілька величезних казанів із киплячою олією до мурів над ворітьми і вилили її вниз. Але Папуга, кружляючи поблизу, прокричав тривогу, єдинороги встигли відскочити вбік, і олія, паруючи і булькаючи, вихлюпнулась на міст. Тоді передовий загін горностаїв із відрами вибіг на міст і посипав олію піском і гравієм, щоб єдинорогам не було ковзко.

У ту саму хвилину, коли перша хвиля єдинорогів накотилася на підйомний міст, Освальд із Дездемоною та іншими русалками, що сиділи в нього на спині верхи, звісивши хвости на один бік, наче в дамському сідлі, подолав шлях від Коркового лісу і спустився в рів. Він виявився зручною мішенню, тож василіски вирішили повправлятися в гарматній стрільбі по ньому. Ядра падали на землю довкола Освальда, розтинаючи повітря і розорюючи пурпуровий схил, але, як не дивно, жодне ядро не вцілило ані в змія, ані в Дездемону, ані в жодну іншу русалку. Тож вони живі-здорові дочвалали до рову і пірнули під воду.

І тоді Саймон із-за пагорбів розгорнув повітряну атаку. Прозорі повітряні кулі з вогняниками всередині, виблискуючи всіма барвами веселки, одна за одною злітали в небо. До кожної кулі було припасовано кошик, а в кожному з них сиділо повно розлючених горностаїв. Горностаї, щиро кажучи, вихлебтали стільки рути, що Саймон насилу стримав їх від братерської бійки, поки вони чекали початку штурму. Повітряні кулі піднялися над мурами замку, ошелешені василіски пробували плювати в них потужними струменями полум’я, але не змогли дістати. Натомість горностаї відповідали пострілами з пістолів, заряджених лавандовою водою, і невдовзі дійшло до того, що василіски на замкових мурах почали задихатися, кашляти і крутитися дзиґою, сліпнучи від сліз. Один із них, ніде правди діти, так тяжко чхав, що аж звалився в казан із гарячою олією й отримав сильні опіки. А повітряні кулі з горностаями, які вже тріумфували на борту, перелетіли через мури і почали опускатися на велике внутрішнє подвір’я.

Тим часом Дездемона з дівчатами відшукала в рові здоровенний корок. Знайти його було нелегко, бо вони лише припускали, де він може бути, до того ж корок обріс намулом і слизом, тож його відшукали не одразу. Але врешті корок знайшли і причепили до кільця мотузку, вільний кінець якої не без труднощів прив’язали до Освальда. Річ у тім, що коли обмотували мотузку Освальдові довкола грудей, виявилось, що він страшенно боїться лоскоту — словом, Освальд від цього так розреготався, що мусив виринути на поверхню і відхекатися. Урешті-решт довелося прив’язати мотузку змієві на шию. І тоді всі разом — і Освальд, і русалки — потягнули-потягнули, та й витягнули корок. Вода скаламутилась і ніби спухла, Г. Г. побачив у підзорну трубу величезний вир, що утворився над отвором, почулося булькотіння і плюскіт, ніби випускали воду з гігантського басейну, і рівень стрімко почав падати.

Василіски, очманілі від безнастанних атак зі всіх боків, далі затято боронилися.

Ядра грифонів трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї — на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову і дно оголилось, порожнє і брудне. А в стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення всередину. Над двома цими отворами виднілися червоні прапорці. Це був той момент, якого так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків суворих і агресивних жаб, тобто бригаду смертельно страшних жаб панни Пенелопи, та ще підрозділ кровожерних горностаїв із Коркового лісу. Усі вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд мила в червоному однострої і шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

— Панночко, будь ласка, — захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали по мулистому дну, — будь ласка, панночко, тримайтеся впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

— Гаразд, обіцяю, — сказала Пенелопа, і щоки її палали від захвату. — Як же цікаво! От біда! — гарматне ядро хряснуло в болото зовсім поряд. — Ні, не так уже й цікаво, зате страшенно небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, і скерував горностаїв в одну трубу, а сам із Пенелопою і смертельно страшними жабами рушив іншою. Пенелопа йшла в темряві слідом за Етельредом і їй здавалось, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла загорожа із залізних ґрат, за нею виднівся коридор до темниці, де зберігались великі книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи далі так само зникли ще одні ґрати, звідти висипали горностаї. Вони знов об’єдналися і безшелесно просувалися далі під проводом Етельреда і Пенелопи.

Загін дійшов до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти книги: вартові зібралися біля сходів і палко сперечалися. Мабуть, вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи варто їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один василіск усе-таки залишиться на варті, щоб у разі потреби підпалити книги, а решта підуть нагору битися. Відтак двері в темницю, де зберігалися великі книги, відімкнули, і вартовий став напоготові, аби будь-якої миті їх підпалити. А його друзі протупотіли сходами нагору, на поле бою.

— Що робити? — прошепотіла Пенелопа. — Якщо ми підійдемо ближче, він нас побачить і підпалить книги.

— Отож-бо й воно, — прошепотів у відповідь Етельред. — Ану, допоможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та покваптесь!

Пенелопа помогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

— Агов! — гукнув він до вартового. — Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

— Ані руш! — гаркнув василіск. — Ще крок — і я дихну на тебе

1 ... 43 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий пакунок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Балакучий пакунок"