Читати книгу - "Соловей"

мене й те, через що я пройшов? Тобі вісімнадцять!

— Дев’ятнадцять, — парирувала вона. — Скажи мені, тату, ти носиш окупантам каву, ловиш для них таксі, коли вони збираються в ресторан «Maxim’s»? Ти їси їхні недоїдки?

Він наче зів’яв на її очах. Постарів. Вона чомусь пошкодувала про такі різкі слова, хоч то була правда, і він на це заслужив. Але вже не можна було відступати.

— То ми домовилися? Я житиму тут, у своїй старій кімнаті. Ми навіть не мусимо розмовляти, якщо ти так хочеш.

— У місті немає їжі, Ізабель. Принаймні для нас, парижан. По всьому місту розклеєні оголошення, які навіть забороняють нам їсти пацюків. І це можна зрозуміти. Люди їдять морських свинок. Тобі буде краще в селі, де є сад.

— Мені не потрібен комфорт. Чи безпека.

— То що ти забула в Парижі?

Вона зрозуміла свою помилку. Своїми ж словами вона встановила пастку й потрапила в неї. Її батько був багато ким, але не дурнем.

— Я тут, щоб зустрітися з другом.

— Тільки не кажи, що мова про хлопця. Скажи, що ти розумніша за це.

— У селі нудно, тату. Ти ж мене знаєш.

Він зітхнув і налив собі ще склянку. Ізабель побачила його красномовний погляд. Скоро він, хитаючись, піде геть, щоб побути на самоті з думками.

— Якщо ти залишишся, то маєш виконувати деякі правила.

— Правила?

— Ти приходитимеш додому до комендантської години. Завжди, без винятків. Ти не будеш надокучливою. Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться. Ти ходитимеш у магазини щоранку і діставатимеш нам щось на продуктові талони. І ти знайдеш роботу, — він замовк і поглянув на неї, примруживши очі. — І якщо ти потрапиш у таку ж халепу, як твоя сестра, я тебе викину. Крапка.

— Я не…

— Мені байдуже. Робота, Ізабель. Знайди її.

Він усе говорив, коли вона розвернулася й пішла геть. Вона зайшла до своєї старої спальні й грюкнула дверима.

Вона впоралася! Хоч раз вона все зробила правильно. Хіба не байдуже, що він злий та недоброзичливий? Вона тут. У своїй спальні, у Парижі. І вона залишається.

Кімната була менша, ніж вона пам’ятала. Стіни були пофарбовані в яскраво-білий колір. Тут стояло двомісне ліжко із залізним каркасом і балдахіном, на дерев’яній дощаній підлозі лежав старий вицвілий килим, а крісло епохи Людовіка XV, вочевидь, знало кращі часи. Зашторене вікно виходило на внутрішнє подвір’я будинку. Маленькою дівчинкою вона завжди знала, коли її сусіди виносять сміття, бо чула, як вони стукають кришками баків. Поклавши валізу на ліжко, вона почала розпаковуватися.

Назад Ізабель повернулася з тим же одягом, який узяла із собою, тікаючи з Парижа. Речі, які дівчина носила постійно, були затерті, тоді як решта одягу, який вона успадкувала від мами — прекрасні сукні-чарльстон, спідниці-кльош, вечірні вбрання із шовковою бахромою, вовняні костюми, що, здавалося, були як на неї шиті, і крепові сукні — весь час так і висіли в гардеробі. Тут була ціла купа капелюшків і бальних черевичків для бальних танців та прогулянок садами Родена під руку з «правильним» хлопцем. Одяг на будь-який випадок. Але в Парижі більше не було «правильних» хлопців. Тут взагалі майже не було хлопців. Вони всі були полоненими в німецьких таборах чи десь переховувалися.

Коли одяг повернувся на вішаки в гардеробі, вона зачинила дверцята з червоного дерева й відсунула шафу вбік, щоб відкрити таємний хід за нею.

Її фортеця.

Ізабель нахилилась і відчинила двері, вбудовані в білу фільонкову стіну, натиснувши на правий верхній кут. Перед нею відкрилася комора близько два на два метри. Навіть десятирічною дівчинкою їй доводилося тут нахилятися. Звісно ж, її ляльки були на місці: деякі попадали, але інші стояли рівно.

Ізабель зачинила двері у свої спогади й поставила шафу на місце. Вона швидко переодяглась у рожеву шовкову нічну сорочку, яка нагадувала їй маму. Вона досі трохи пахла трояндами. А може, їй просто здалося. Вийшовши з кімнати, щоб почистити зуби, дівчина зупинилася біля зачиненої батькової кімнати.

Вона чула, як він пише. Його чорнильна ручка шкрябала грубий папір. Час від часу він лаявся й замовкав. (Не було жодних сумнівів, саме тоді він випивав.) А далі почувся глухий звук, наче пляшка (чи, може, кулак) грюкнула об стіл.

Готуючись до сну, Ізабель закрутила волосся, умилася й почистила зуби. Прямуючи назад у спальню, вона знову почула, як батько лається. Цього разу голосніше, мабуть, через випивку. Вона зайшла в кімнату й зачинила за собою двері.

«Я ненавиджу, коли навколо хтось крутиться».

Вочевидь, це означало, що її батько терпіти не міг перебувати з нею в одній кімнаті.

Дивно, що вона цього не помітила, коли жила з ним кілька тижнів після виключення зі школи — до її заслання в село.

А й справді, тоді вони ніколи разом не їли. Жодного разу не говорили про щось бодай трохи важливе. Якимось чином вона цього не помітила. Вони разом працювали в крамниці. Невже вона була такою вдячною вже за саму його присутність, що не звертала уваги на його мовчання?

Утім, тепер вона це помічала. Вона пробула в Парижі вже три дні. Три нестерпно тихі дні.

Він постукав у двері її кімнати так сильно, що вона навіть зойкнула від несподіванки.

— Я йду на роботу, — сказав батько крізь двері. — Продуктові талони на столі. Я залишив тобі сто франків. Дістань усе, що зможеш.

Вона почула його важкі кроки в коридорі. Потім двері зачинилися.

— І тобі на все добре, — пробурмотіла Ізабель, якій було прикро через його тон.

А тоді вона згадала.

Сьогодні саме той день.

Вона скинула ковдру, зіскочила з ліжка і, не вмикаючи світла, одяглася. Ізабель ретельно продумала своє вбрання: сіра сукня, чорний берет, білі рукавички й остання пара чорних черевичків. На жаль, у неї не було панчіх.

Вона критично роздивлялася себе в дзеркалі, але побачила лише звичайне дівчисько в бляклій сукні з чорною дамською сумочкою.

Вона вкотре відкрила свою сумку й поглянула всередину. Прорізавши тоненький отвір у підкладці, дівчина засунула туди товстий конверт. На перший погляд, здавалося, що сумочка порожня. Навіть якщо її зупинять (хоча навіщо? дев’ятнадцятирічна дівчина просто йде обідати), то нічого не побачать, окрім паперів, продуктових талонів, посвідчення особи, прописки й перепустки для поїздок. Саме те, що там і мало б бути.

О десятій Ізабель вийшла з квартири. Надворі її зустріло яскраве тепле сонце.