Читати книгу - "Соловей"

Вона сіла на велосипед і поїхала в напрямку набережної.

Коли дівчина дісталася вулиці Ріволі, чорні машини, зелені військові вантажівки з паливними баками й чоловіки на конях заполонили все навколо. Парижани ходили по тротуарах та їздили лише кількома вулицями, де їм це було дозволено. Щоб роздобути їжу, вони вистоювали в чергах, які простягалися на цілі квартали. Їх легко можна було відрізнити завдяки зневірі на обличчях і тому, як вони поспішали пройти повз німецьких солдатів, не дивлячись їм у вічі. Біля ресторану «Maxim’s», під знаменитим червоним тентом, вона побачила купку нацистів у високих чинах, які чекали, щоб зайти всередину. Ходили чутки, що найкращі продукти з усієї країни звозили до цього ресторану, аби подавати вищому командуванню.

А тоді вона помітила її — залізну лаву біля входу у Французький театр.

Ізабель натиснула на гальма й різко зупинилася. Знявши одну ногу з педалі, вона стала нею на землю. Дівчина мало не вивихнула щиколотку, коли перенесла на неї вагу. Уперше її хвилювання трохи межувало зі страхом.

Її сумочка раптом стала неймовірно важкою. Її долоні й волосся під обідком фетрового капелюшка почали пітніти.

Візьми себе в руки.

Зрештою, вона була агентом, а не наляканою школяркою. Й усвідомлювала, на який ризик іде.

Поки вона там стояла, до лави підійшла жінка й сіла спиною до Ізабель.

Жінка. Вона не чекала, що зв’язковим буде жінка, але це її чомусь заспокоїло.

Ізабель глибоко вдихнула й пішла з велосипедом через пішохідний перехід, повз кіоски, де продавали шарфи та різні дрібниці. Підійшовши до жінки, вона промовила те, що їй наказали:

— Гадаєте, мені сьогодні знадобиться парасолька?

— Я думаю, буде сонячно.

Жінка повернулася. У неї було темне волосся, охайно зачесане назад, і яскраво виражені східноєвропейські риси обличчя. Їй було близько тридцяти, але, здавалося, в неї був погляд старшої людини.

Ізабель почала відкривати сумочку, але жінка різко перервала її:

— Ні. Іди за мною, — сказала вона і швидко встала.

Ізабель трималася позаду неї. Вони йшли широкими, усипаними гравієм просторами, творінням Наполеона, і неймовірна вишуканість Дувра величаво огортала їх своєю красою. Хоч тепер і важко було повірити, що колись тут бували королі й імператори, а не розвішані скрізь стяги зі свастикою й німецькі солдати, які сиділи на лавах у саду Тюїльрі. У провулку жінка шмигнула в невеличку кав’ярню. Пристебнувши велосипед до дерева, Ізабель зайшла за нею та сіла навпроти.

— Конверт у тебе?

Ізабель кивнула. Тримаючи сумочку на колінах, вона відкрила її, дістала лист і передала жінці під столом.

Двоє німецьких офіцерів увійшли в бістро й сіли неподалік.

Жінка нахилилась уперед і поправила капелюх Ізабель. Це був дивний інтимний жест, ніби вони були сестрами чи найкращими подругами. Нахилившись іще ближче, жінка прошепотіла їй на вухо:

— Ти чула про колабораціоністів?

— Ні.

— Це французи — чоловіки й жінки, які працюють на німців. Вони є не лише у Віші. Завжди будь насторожі. Вони люблять видавати нас гестапо. І якщо вони вже дізналися твоє ім’я, за тобою завжди стежитиме гестапо. Не довіряй нікому.

Вона кивнула.

Жінка відсунулась і поглянула на неї.

— Навіть своєму батькові.

— Звідки ви знаєте про мого батька?

— Ми хочемо зустрітися з тобою.

— Ви вже зустрілися.

— Ми, — сказала вона тихо. — Будь на розі бульвару Сен-Жермен і вулиці Сен-Сімон завтра опівдні. Не спізнюйся, не бери велосипед і дивися, щоб за тобою не стежили.

Ізабель здивувало, як швидко жінка підвелася. За мить її вже не було. Ізабель залишилася сама під пильним поглядом німецьких військових за сусіднім столиком. Вона змусила себе замовити каву з молоком (хоча знала, що молока не буде, а кава буде цикорієва). Швидко допивши, дівчина вийшла з кафе.

На розі вона побачила оголошення, приклеєне до вікна. У ньому повідомлялося про страти за якісь правопорушення. Поруч, на вітрині кінотеатру, висів жовтий плакат, який застерігав: «Євреям вхід заборонено».

Коли вона відстебнула велосипед, поруч вигулькнув німецький солдат і вона на нього наштовхнулася.

Він дбайливо спитав, чи з нею все гаразд. Вона награно всміхнулася й кивнула:

— Так, дякую.

Поправивши сукню, вона затисла сумочку під пахвою та всілася на велосипед. Не озираючись, дівчина поїхала геть від солдата.

Їй вдалося. Вона дістала посвідчення, приїхала в Париж, змусила тата дозволити їй залишитися і передала перше секретне повідомлення для «Вільних французів».

Розділ 16

Ізабель не було вже тиждень, і В’янн мусила визнати, що жити в Le Jardin стало легше. Жодних істерик, завуальованих зауважень у бік капітана Бека. Ніхто більше не змушував В'янн вести якісь безглузді битви в уже програній війні. Однак іноді без Ізабель у будинку було надто тихо, а в тиші думки В’янн ставали надміру голосними.

Як-от зараз. Вона вже кілька годин не спала. Просто дивилася у стелю своєї спальні й чекала світанку.

Нарешті жінка встала й спустилася сходами вниз. Вона налила собі філіжанку гіркої кави з жолудів, пішла на заднє подвір'я і примостилася на улюблений стілець Антуана під розлогими гілками тисового дерева, слухаючи, як кури сонно порпаються в багні.

Гроші майже скінчилися. Тепер їм доведеться жити на її скромну платню вчительки.

Як їй із цим упоратися? Самій…

Вона допила огидну каву. Відносячи чашку назад у темний і вже теплий будинок, вона помітила, що двері кімнати капітана Бека відчинені. Він пішов, поки вона була надворі. Добре.

Жінка розбудила Софі і, послухавши про її останній сон, приготувала їй сніданок, який складався із сухого тоста з персиковим джемом. Потім вони вдвох пішли в місто.

В’янн квапила Софі, як могла, але та була в кепському настрої і, ледве плентаючись, постійно на щось скаржилася. Коли вони прийшли до крамниці м’ясника, було вже далеко за полудень. Черга тягнулася вздовж вулиці. В'янн стала в кінці й нервово поглянула на німців на площі.

Черга рухалася вперед. На вітрині В’янн побачила новий пропагандистський плакат. На ньому був зображений усміхнений німецький солдат, який дає хліб французьким дітям. Поруч висіло нове оголошення: «Євреям вхід заборонено».

— Що це означає, мамо? — спитала Софі, показуючи на напис.

— Тихо, Софі, — шикнула на неї В’янн. — Я тобі вже казала. Про деякі речі більше не можна говорити.

— Але отець Джозеф каже…

— Тихо! — В’янн нетерпляче смикнула Софі за руку.

Нарешті підійшла черга В’янн. Вона зробила крок уперед і побачила перед собою сиву жінку, чия шкіра за кольором і текстурою нагадувала вівсянку.

В’янн насупилася.

— Де мадам Фурньє? — спитала вона, протягнувши жінці свій талон на м’ясо. Вона сподівалася, що ще трохи лишилося.

— Євреям