Читати книгу - "Лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вітаю вас, — озвався князь до Вокульського. — Ви дозволите, кузино?..
— Прошу, — відповіла графиня. — Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…
І вона одійшла.
— Сядемо, пане Вокульський, — промовив князь. — Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав — фабрикантами мануфактури?..
Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..
— Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, — відповів Вокульський, — але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…
— Страшна… страшна цифра… — прошепотів князь. — Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?
— Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.
Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.
— Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов’язку?.. — сказав князь, стискаючи йому руку. — Нам уже так мало залишилося втрачати…
— Мені здається, що паш громадянський обов’язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…
— Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…
— Чим можу панам служити? — раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.
Князь і Вокульський устали.
— Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! — сказав князь, стискаючи їй руку. — Їй-богу, шкодую, що я не мій син…
А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, — а воно так, напевне, й сталося б, — я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. — нагадався раптом князь. — Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?
— Я вже мала приємність, — тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.
Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. «Чого я сюди прийшов?» — подумав він.
Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. «Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?..» — думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.
— Може, ви покуштуєте хоч вина? — питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.
— Що тільки накажете, — відповів він машинально.
— Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, — промовив князь. — Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…
— Я скоробагатько і не маю титулу, — відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.
— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.
— А не служив, бува, твій батько в війську?
— Батько — ні, а дядько служив.
— А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?
— Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…
— В першій бригаді другої дивізії, — перебила вдова. — Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?
— Помер п’ять років тому.
У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.
— Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?
— Золотий хрест…
— Так, золотий хрест… А більш нічого?
— Ще мініатюра — його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.
Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.
— Мініатюра… — повторила вона. — А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?
— Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…
— Що ж з ними сталось? — все наполегливіше допитувалась удова.
— За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.
— А… а… — тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.
В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.
Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.
Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина — угорського й червоного — і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним — епіскопові. «Добре ж я зробив, — подумав він. — Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»
Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:
— Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..
Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..
Вокульський заперечливо похитав головою.
— Навряд чи з цього щось вийде, — відповів він. — Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…
— А саме?
— Я кажу про млини, — вів далі Вокульський. — За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.
— Вперше чую… Сядьмо отут, — мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, — і розкажіть, що це означає?
Тим часом у вітальнях тривала розмова.
— Цей пан — якась загадкова людина, — казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. — Вперше бачу, щоб Заславська плакала.
— Тут, звичайно, якась любовна історія, — відповіла дама з пір’ям. — В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.
— Ви вважаєте, що…
— Я навіть певна, — відповіла друга дама,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.