Читати книгу - "Лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…
— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.
— І князь дуже прихильно до нього ставиться…
— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…
— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…
— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…
За другим столиком розмовляли три чоловіки.
— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.
І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.
— Все-таки — купець…
— А чим купець гірший за банкіра?
— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.
— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.
— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…
— Тим краще для відданиць.
— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…
Повз них швидко пройшла графиня.
— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.
Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.
— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.
Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.
— Ви стомилися? — спитав він.
— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?
— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…
Панна Ізабелла стенула плечима.
— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.
Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.
Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.
В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.
— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.
— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».
— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.
— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..
— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.
— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…
Вона витерла сльози й говорила далі:
— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.
Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:
— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…
Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…
Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.
Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.
— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.
Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.
— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.
Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:
— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…
— Неодмінно, — відповів Вокульський.
— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.
Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.