Читати книгу - "Лялька"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 259
Перейти на сторінку:
здвигнувши плечима. — Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.

— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…

— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.

— І князь дуже прихильно до нього ставиться…

— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…

— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…

— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…

За другим столиком розмовляли три чоловіки.

— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.

І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.

— Все-таки — купець…

— А чим купець гірший за банкіра?

— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.

— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.

— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…

— Тим краще для відданиць.

— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…

Повз них швидко пройшла графиня.

— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.

Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.

— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.

Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.

— Ви стомилися? — спитав він.

— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?

— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…

Панна Ізабелла стенула плечима.

— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.

Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.

Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.

В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.

— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.

Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.

Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.

— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.

І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.

Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.

— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.

— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.

Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:

— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.

Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.

Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».

— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.

Де ж він, бідний, похований?

— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.

Удова знов притулила хустинку до очей.

— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?

— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.

— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..

— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.

— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…

Вона витерла сльози й говорила далі:

— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.

Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:

— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…

Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…

Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.

Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.

— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.

Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.

— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.

Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:

— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…

— Неодмінно, — відповів Вокульський.

— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.

Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на

1 ... 42 43 44 ... 259
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лялька"